МАСОНИ, НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИ ТА КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТИКУМ. ХРОНІКА.

Частина ІІ  ПОЧАТОК ТУТ

1917 р. Хроніка.

На Західному театрі військових дій (ТВД) продовжувалася “необмежена” підводна війна, оголошена Німеччиною 1 лютого. Військові дії на інших ТВД практично не проводилися, “центр ваги операцій цього періоду ліг виключно на плечі англо-французів”, “французський уряд висуває доктрину … боротьби на виснаження”.

Таким був поточний зовнішній фон, на якому почали розгортатися події, які згодом дістали назву “Лютневої революції”.

О 6-тій ранку 1 березня Київський міській голова, масон (далі – (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якій його “брат”, депутат Державної Думи О. Бубликов, підтверджував повідомлення голови Думи М. Родзянка про усунення від влади імператора Миколи II та про перехід всієї повноти влади в державі до рук парламенту. Саме Ф. Бурчак та його однодумці-масони негайно провели збори осередку Всеросійського союзу міст (М. Біляшівський (м), А. Вязлов (м), Д. Дорошенко (м), Ф. Матушевський (м), А. Ніковський (м), Ф. Штейнгель (м), які ухвалили створити координуючий орган діючих в місті політичних партій та громадських організацій. Того ж дня ухвалу легалізували через управу Київської міської думи.

3 березня.

“…Многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп …единогласно приветствовало образование нового правительства и постановило оказывать ему всяческое содействие”.

Німецькі війська на Західному фронті розпочали плановий відступ на відстань 135 км. з лінії Нуарас-Суассон на т.зв. “лінію Зігфріда”.

4 березня.

“…состоялось весьма многолюдное собрание членов различных украинских организаций. На собрании этом все организации объединились и вошли в состав комитета “Центральна рада”. … Собрание посланы приветственные телеграммы председателю совета министров кн. Львову и министру юстиции Керенскому с выражением надежды, что в свободной России будут удовлетворены все законные права украинского народа”.

9 березня.

У своїй першій відозві “До Українського народу! Народе український!” УЦР фактично обіцяє вибори на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права та висловлюється на підтримку федеративного принципу державного устрою майбутньої Росії.

10 березня.

УЦР ухвалила, що її “політично-національним мінімумом є домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо”.

Саме в цей день в рішеннях УЦР проявилися перші симптоми наявності двох, або навіть трьох несумісних між собою підходів до переустрою Російської держави.

13 березня.

До Києва із заслання повернувся М. Грушевський. Над будинком Педагогічного музею піднято жовто-синій прапор.

19 березня.

Газета “Вісті з Української Центральної Ради” спростовує рішення УЦР від 10 березня та вперше запроваджує в обіг неправовий, сегрегаційній термін “національні меншості”: “Українська Центральна Рада у Києві організувалася 4 марта, об’єднуючи українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меньшостей – росіян і інших”.

25-26 березня.

З’їзд Товариства Українських Поступовців висловився за автономію України у складі Росії, перейменував організацію на Союз українських автономістів-федералістів. Головою СУАФ обрано С. Єфремова (м), заступниками – В. Леонтовича (м) та А. Ніковського (м), членами тимчасового ЦК – В. Біднова (м), Д. Дорошенка (м), С. Ерастова, Ф. Матушевського (м), В. Прокоповича (м), О. Шульгіна.

Кидається в очі відсутність прізвища М. Грушевського в будь-якому контексті, пов’язаному як з передреволюційною діяльністю ТУПу, так і з легалізацією останнього як політичної сили. На нашу думку, можна стверджувати, що з’їзд СУАФ став першим кроком на шляху офіційного розлучення М. Грушевського із вільними каменярми.

27 березня.

Країни Антанти почали наступ під Аррасом, маючи на меті остаточний розгром Німеччини та завершення війни.

6 квітня.

Сполучені Штати Америки оголосили війну країнам Почвірного союзу.

Відкриття Українського Національного конгресу. Його перша ухвала засвідчила послідовність політичної позиції масонів – членів ТУП/СУАФ:

1. “Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі”,

2. “Автономний устрій України, а також інших автономних країн Росії матимуть повні гарантії в федеративнім ладі”,

3. “…Єдиною відповідною формою державного устрою з»їзд вважає федеративну й демократичну Республіку Російську”.

4. “…Одним з головних принципів української автономії – повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні”.

5. “…Признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, …. до скликання Російських Установчих зборів прихильники нового ладу на Україні не можуть зостатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно (підкреслено нами.- Д.Я.) творити підстави її автономного життя”.

6. “Український з’їзд, йдучи на зустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об’єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Крайової ради (Областного совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взяти Українська Центральна Рада”.

7. “Український з’їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности…”

8. “…Щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людности, українському народові були забезпечені права меншости на таких же умовах, на які на Україні забезпечуються права меншості не українців”.

Разом з тим, перший документ Українського національного з’їзду разом із цілком демократичними, під тиском делегатів національно-соціалістичної орієнтації, сформулював тезу, яку згодом висунули в іншій центральноєвропейській країні і яка дістала назву “фашистської”. А саме, Національний з’їзд заждав створення держави, заснованій на принципі національної сегрегації. Цей принцип, очевидно, за визначенням несумісний з поняттям “демократія”, яка передбачає запровадження рівних прав для всіх, а не створює окремі права для будь-якої більшості та будь-якої меншості. Власне, саме такий принцип був якщо не цілком реалізований, то ясно декларований відомим імператорським Маніфестом в жовтні 1905 р. Слід також наголосити і на тій обставині, що всі попередні законодавчі комплекси, які впродовж 1000 років діяли на території сучасної Правобережної України, не знали такого поняття як “національна меншість” або “національна більшість” і, відповідно, не знали і знати не могли про відмінності в правах та обов’язках між ними.

Аналізуючи перебіг Національного з’їзду та ухвалені ним документи, сучасний дослідник О. Грибенко звернув увагу на вакуум легітимності і Національного Конгресу, і самої УЦР. Представництво в останній забезпечувалося на підставі територіального, партійного, професійного, згодом – національного принципів, але не на підставі загального виборчого права, тобто не була створена правовим шляхом. Таким чином, вся діяльність УЦР відбувалася поза існувавшим на той час в державі правовим полем.

4 – 8 квітня.

“Відновлювальна” конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) підтримує федеративний статус України у складі Росії.

4-5 квітня.

Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) висловлюється за негайне втілення у життя національно-територіальної автономії України, аграрну реформу, підтримку Тимчасового уряду “оскільки він відстоюватиме інтереси трудового народу”.

9 квітня.

Війська Антанти розпочинають наступ в районі м. Реймс. Бої з перервами тривали до 7 червня.

13 квітня.

Голова Української національна ради Петрограда П. Стебницький (м) звертається до Тимчасового уряду з ідеєю створення урядом для управління Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською, Чернігівською губерніями та Кубанською областю спеціальної обласної ради на чолі з урядовим комісаром.

27-28 квітня.

Київський губернський з’їзд Української селянської спілки доручає делегатам на І Всеросійський селянський з’їзд домагатися автономії України, федеративного устрою Росії, скликання українського сейму, формування на основі запасних частин окремих українських військових підрозділів.

Від перших днів травня з’являються поки що поодинокі симптоми радикалізації соціально-економічних та політичних вимог селянськими та “військовими” (тобто тими самими селянськими) громадськими організаціями та інституціями.

3-7 травня.

Найрадикальніша вимога тих днів: Харківський губернський селянський з’їзд, вимагає від Тимчасового уряду негайного офіційного визнання права українського народу на національно-територіальну автономію.

5 травня.

У Петрограді створено коаліційний Тимчасовий уряд під головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увійшли І. Годнєв, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзєв, М. Скобелєв І. Церетелі (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).

5-8 травня.

І Всеукраїнський військовий з’їзд, висловлюється за негайне “оголошення принципу національно-територіальної автономії України”. Головою Українського генерального військового комітету обрано С.Петлюру (м).

10 травня.

Комітет УЦР вирішує ігнорувати візит до Києва військового міністра О. Керенського (м) та міністра озброєнь Франції, одного з керівників “Великого Сходу Франції” Альбера Тома (м).

Від 1917 р. як учасники цього візиту, так і всі без винятку дослідники обходять увагою зміст та сенс цих відвідин. Хоча, здавалося, питання щодо них лежать на поверхні. Питання перше: з якого дива міністр озброєнь Франції відвідує саме Київ, який ніколи не був хоч скільки-небудь значимим центром військового виробництва – на відміну, скажімо, від Петрограда? Питання друге: невже подорож за маршрутом Париж-Петроград-Київ він здійснив лише для того, щоби помилуватися київськими пагорбами? Як нам здається, візит його мав мету, аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь в Києві, а мав меті цілком іншу. А саме: безпосередньо ознайомитися із станом та перспективами українського націонал-соціалістичного руху, інституціолізованого в Центральній раді. Це - по-перше. По-друге, можна передбачити, що А. Тома, мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт. По-третє, не можна виключити і того, що він мін бути важливим посередником у переговорах уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо останнє відповідає дійсності, то можна стверджувати, що мети своєї в цьому пункті він та О. Керенський, нагадаємо, “масонський куратор України” не досягли.

Доказ, принаймні стосовно петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома,- пише дослідник,- та інший “видний” керівник “Великого Сходу Франції” соціаліст Марсель Кашен (в майбутньому – один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, “посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито “вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями”¹.

10-11 травня.

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі із В. Винниченком; до складу делегації увійшов С. Єфремов (м).

11 травня.

Комітет УЦР підготував проект урядових декларацій про автономію України та утворення крайової Ради і крайового комісарства.

15 травня.

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

16-21 травня.

Переговори делегації УЦР із представниками Тимчасового уряду засвідчують негативне ставлення останнього до реалізації ідеї автономії “України” негайно, поза ухвалами Всеросійських Установчих зборів.

19 травня.

О. Керенський вдруге за тиждень відвідує Київ. Під час зустрічі з чільниками УЦР обговорюється питання про автономію України.

На нашу думку, наступні події дозволяють сформулювати гіпотезу про те, що саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами “Великого Сходу Народів Росії”, які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі. Перша група, умовно назвемо її “правою” (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) обстоювали правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах. Друга група, яку умовно можна назвати “лівою” (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та інші) вирішили піти неправовим шляхом створення Української держави.

25 травня.

Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв військами країн Згоди була захоплена територія площею біля 50 кв. км.

27 травня.

Завершився наступ країн Антанти, який розпочався 27 березня. Внаслідок наступу було захоплено “невеликий простір по фронту та вглибину”. Загальні втрати сторін перевищили 500 000 осіб.

10-27 травня.

Перший з’їзд Рад Румунського фронту, Чорноморського фронту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримує політику Тимчасового уряду та ухвалює резолюцію на підтримку українського руху.

26 травня.

До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Е. Вандервельде (вирогідно (м)).

Політичні події останніх днів травня – перших днів червня виразно зафіксували подальшу радикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотній процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними але політично впливовими Українською Центральною радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями – УПСР та УСДРП, з другого.

28 травня-2 червня.

І Всеукраїнський селянський з’їзд підтримує курс Центральної Ради на якнайскоріше (тут і далі підкреслення наше.- Д.Я.) проголошення автономії України.

28 травня.

Військовий міністр О.Керенський забороняє проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.

1-3 червня.

IV сесія УЦР ухвалює “приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні” та підготувати з цієї нагоди спеціальний Універсал.

2 червня.

Об’єднане засідання Київської міської ради робітничих депутатів, ради військових депутатів міського гарнізону, Київської студентської коаліційної ради та Ради об’єднаних громадських організацій ухвалює резолюцію на підтримку позиції Тимчасового уряду, який відхилив пропозиції УЦР. Учасники засідання наголосили: питання автономії може бути розв’язане лише Всеросійськими Установчими зборами.

3 червня.

Тимчасовий уряд офіційно відхиляє пропозиції УЦР про видання урядового акта про визнання автономії України. Уряд відзначив, що він визнає національні особливості України, але право вирішити питання її майбутнього державного устрою належить Всеросійським Установчим зборам.

4 червня.

Мітинг делегатів II Всеукраїнського військового з’їзду в Києві дає “обітницю” добитися автономії України.

Інший мітинг, організований “Союзом української державності” засуджує позицію Тимчасового уряду в українському питанні і сформулював радикальну вимогу повної незалежності України.

Після цієї дати конфлікт між трьома політичними позиціями: 1) вирішити питання про державний устрій України на Всеросійських Установчих зборах; 2) УЦР повинна негайно проголосити автономію “України”; 3) УЦР повинна проголосити незалежність “України”; розвивається по висхідній. При цьому провід Центральної ради свідомо “розігріває”, поширює конфлікт із Тимчасовим урядом, зважується на створення незаконних органів державної влади та управління на частині території Російської держави.

5-10 червня.

ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд засуджує політику Тимчасового уряду щодо України, закликає Центральну Раду негайно та фактично “перевести в життя підвалини автономного ладу”.

7 червня.

На Західному фронті завершилися бої, розпочаті 9 квітня. “Не можна не погодится з німцями,- підкрелював авторитетний дослідник О. Зайончковський,- що перемога в даному випадку, хоч і випадково, знову опинилася на їх боці. Російська революція зіграла в цьому відношенні головну роль, оскільки дала можливість зняти з російського фронту необхідні засоби”.

У французькій армії розпочався масовий антивоєнний рух, в т.ч. мали місце відкриті виступи проти продовження війни.

Київський губернський комісар М. Суковкін (м) від імені Київського губернського виконавчого комітету об’єднаних громадських організацій звертається до Тимчасового уряду із застереженням щодо ігнорування українського руху та з вимогою позитивного урядового вирішення української проблеми.

Виконком Київської ради робітничих депутатів ухвалює резолюцію, запропоновану РСДРП (об) про недопустимість спроб здійснити автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Рішення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду щодо Тимчасового уряду виконком КРРД кваліфікує як пряму загрозу російській революції.

9 червня.

Аналогічне рішення ухвалюють учасники спільного засідання Рад робітничих і військових депутатів.

10 червня.

І Універсал Центральної Ради проголошує намір здійснити автономію України явочним порядком.

13-15 червня.

I Універсал підтримують, зокрема, збори Подільського губернського земства, Уманська організація Єврейської соціалістичної партії, з’їзд українських правників, нарада членів Київського губернського і повітових земств.

14 червня.

Юридична нарада при Тимчасовому уряді (голова – О. Гальперін (м)), визнала, що Тимчасовий уряд не правосильний розглядати вимоги УЦР, які цілком і повністю належать до компетенції Всеросійських Установчих зборів.

15 червня.

На засідання Комітету УЦР обрано виконавчий орган Центральної Ради Генеральний секретаріат (голова – В.Винниченко), Х. Барановський, С.Єфремов (м), Б. Мартос, С. Петлюра (м), В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (вирогідно (м)), П. Христюк.

Тимчасовий уряд вирішує звернутися до українського народу з відозвою, яка обґрунтовувала правову позицію, згідно з якою автономію Україна могли проголосити тільки Всеукраїнські Установчі збори. У відозві містився заклик не йти “згубним шляхом роздроблення сил вільної Росії”.

15-16 червня.

Спільне засідання виконкомів Київських Рад, ухвалює: І Універсал дискредитує Тимчасовий уряд, УЦР не мала права на його оголошувати, оголошення Універсалу є безвідповідальним кроком, що негативно позначиться на російській революції.

16-18 червня.

І Універсал підтримують, серед інших, службовці і робітники Київського округу шляхів сполучення, Куп’янська повітова рада селянських депутатів, загальні збори Полтавської міської ради робітничих і солдатських депутатів, Київський губернський український національний з’їзд.

18 червня.

На Східному фронті в полосі Південно-Західного та Румунського фронтів розпочався наступ російських військ.

19-20, 24 червня.

Політичні консультації між виконкомами рад об’єднаних громадських організацій робітничих депутатів та військових депутатів міста, з одного боку, та комітетом УЦР і УГВК, з іншого. Сторони шукали можливості до порозуміння в зв’язку з рішеннями Тимчасового уряду та проголошенням I Універсалу. М. Грушевський, В. Винниченко та їх прихильники висувають ідею перетворення УЦР на територіальний орган державної влади та управління шляхом “поповнення УЦР представниками національних меншин”. М. Рафес (Бунд) та М. Балабанов (РСДРП (об) пропонують альтернативний та неприйнятний для групи Грушевського-Винниченка варіант - обрання УЦР шляхом скликання Всеукраїнського територіального з’їзду.

19 червня.

Виконком Всеросійської ради селянських депутатів підтримує рішення Тимчасового уряду відмовити УЦР у проголошенні автономії, а видання I Універсалу визнає небезпечним, оскільки він “несе загрозу міжнаціональної ворожнечі і створює прецеденти для інших народів”.

20 червня – 1 липня.

V сесія УЦР обирає комісії по визначенню складу Ради, по складанню Статуту автономії України, по скликанню “з’їзду народів Росії, що домагаються федеративного устрою держави” та територіального з’їзду України, схвалює декларацію Генерального секретаріату, визначає права, обов’язки та склад Малої ради.

22 червня.

Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів засуджує спроби вирішення національного питання явочним порядком, тобто до Всеросійських Установчих зборів; схвалює резолюцію про відтермінування остаточного вирішення національної проблеми до скликання Всеросійських Установчих зборів; пропонує Тимчасовому урядові негайно видати декларацію про визнання за всіма народами права на самовизначення аж до відділення, але шляхом угоди з Установчими зборами.

23-24 червня.

Всеукраїнська рада селянських депутатів підтримує І Універсал.

24 червня.

Спільне засідання виконкомів Київських міських рад об’єднаних громадських організацій та робітничих і військових депутатів, Генерального секретаріату обирає комісію для вивчення питання про склад і функції крайового органу влади. V сесія УЦР висуває ультиматум: її співробітництво з неукраїнськими демократичними можливе лише за умови визнання ними УЦР “як вищого правочинного органу українського народу”.

Тимчасовий уряд з метою з’ясувати мотиви ухвалення I Універсалу та плани УЦР ухвалює направити до Києва комісію у складі: князя О. Урусова (голова, (м)), князя П. Кропоткіна (м) , М. Бернацького, С. Ольденбурга, И. Демидова, голови Земського союзу С. Шликевича (м), В. Мякотина, М. Авксентьєва та письменника В.Короленка (м).

26-27 червня.

Сесія УЦР ухвалює Декларацію Генерального секретаріату, яка визначає його статут, структуру, завдання та обов’язки, визнає ГС “найвишим народоправним органом українського народу, його найвищою владою”, висловлює йому “повне довір’я” та доручає підготувати доповідь про Українські Установчі збори на наступну сесію УЦР.

До її президії обрано М. Грушевського (голова (м)), С. Веселовського, В. Винниченка, С. Єфремова (м), А. Ф. Крижанівського, Я. Левченка, А. Ніковського (м), А. Постоловського, М. Чечеля, Л. Чикаленка (м), М. Шрага.

Визнавши джерелом права в “Україні” виконавчий орган громадської організації, відкинувши принцип народоправства, реалізованого через легітимні Всеросійські Установчі збори, V сесія УЦР виводить Раду та її інституції за межі існувавшого правового поля.

Від керівництва УЦР усуваються практично всі помірковані політичні діячі.

28 червня.

До Києва для переговорів з УЦР прибувають міністри Тимчасового уряду О. Керенський (м), М. Некрасов (м), М. Терещенко (м), І. Церетелі (м). Відбуваються їх консультації з президіями Київських виконкомів рад об’єднаних громадських організацій та робітничих та військових депутатів.

28-29 червня.

Київський обласний з’їзд конституційно-демократичної партії визнає справедливими прагнення українського народу до самовизначення, принцип автономії України за санкції Всеросійських Установчих зборів, підтримує невідкладну підготовку відповідного законопроекту на принципах розмежування повноважень між владою загальнодержавною та владою автономії, забезпечення єдності держави і прав національних меншин.

29 червня.

Український генеральний військовий комітет (голова – С. Петлюра (м)) проводить 20-ти тисячну військову демонстрацію з нагоди приїзду делегації Тимчасового уряду та на підтримку УЦР.

О. Керенський та І. Церетелі виступають перед учасниками об’єднаного засідання виконкомів рад та представників політичних партій.

29-30 червня.

Переговори між делегацією Тимчасового уряду та керівництвом УЦР. Компроміс, зафіксований в тексті ІІ Універсалу (114 голосів “за», “проти” - 61, “утрималося” - 23).

30 червня.

Наступ російських військ на Південно-Західному фронті захлинувся.

3 липня.

Оприлюднено постанову Тимчасового уряду про визнання Генерального секретаріату його вищим виконавчим органом в Україні. Документ підтримує розробку УЦР “проекту національно-політичного статуту України”, який мали затвердити Всеросійські Установчі збори.

Міністри – члени конституційно-демократичної партії на знак протесту проти неправової позиції уряду вийшли з його складу.

Видання ІІ Універсалу, урядова постанова від 3 липня переформатували весь політичний ландшафт російської держави. В українських націонал-соціалістів та більшовиків, які після цієї дати перетворилися на ситуативних союзників, з’явився перший інституціональний противник – Тимчасовий уряд. Останній стояв на їх шляху до одноособової влади, у перших – в Києві у других – в Петрограді. Надалі ми бачимо синхронізовані дії російських та українських більшовиків з одного боку та УЦР – з другого. Від 3 липня всі політичні питання вирішувалися ними виключно неправовими та силовими методами, які врешті-решт – і це цілком логічно – набули форми громадянської війни, війни всіх проти всіх, яка тривала до кінця 1920 р.

Від 3 липня УЦР реалізує курс на розвал Східного фронту І Світової війни.

3-5 липня.

Перша спроба більшовиків збройним шляхом повалити Тимчасовий уряд.

4 липня.

Синхронно із петроградськими більшовиками в Києві відбувається збройний виступ 5 тисяч солдат полка ім. гетьмана П. Полуботка проти Тимчасового уряду з вимогою до УЦР проголосити незалежність України. УЦР, ГС, УГВК відмежовуються від виступу.

Виконкоми Київських рад робітничих, солдатських та селянських депутатів та Генеральний секретаріат внутрішніх справ від імені “революційної демократії” міста засуджують спроби захопити владу в Петрограді.

4-6 липня.

З’їзд українців-вояків 12-ї армії Західного фронту першим висуває вимогу створення окремих українських частин та “об’єднання їх в одну велику бойову одиницю”.

5 липня.

Київський обласний комітет партії конституційних демократів висловлює незгоду з рішенням керівництва партії відкликати своїх представників з Тимчасового уряду. Комітет підтримує перетворення ГС у єдиний орган крайової влади.

5-8 липня.

Мала рада, Генеральний секретаріат, Генеральний секретаріат військових справ вживають заходи по ліквідації збройного виступу полку ім. гетьмана П. Полуботка.

6 липня.

В полосі Південно-Західного фронту Східного фронту розпочинається успішний контрнаступ німецьких військ.

7 липня.

В Тернополі починається евакуація державних та військових тилових установ, викликана проривом фронту.

Мала рада обговорює питання про відсоток представництва так званих “національних меншин” в УЦР та Малій раді.

7-11 липня.

Російська армія проводить наступальну операцію на Румунському фронті, припинену за наказом О. Керенського “з метою збереження боєздатності армії”.

11-14 липня.

Всеукраїнський робітничий з’їзд ухвалює підтримує проголошення автономії України.

14 липня.

Мала рада обговорює питання про українізацію війська, проект розширення сфери компетенції Генерального секретаріату всупереч постанові Тимчасового уряду (за рахунок секретаріатів пошт і телеграфів, шляхів сполучення, промисловості, праці та віросповідань), створює комісію по реорганізації Генерального секретаріату.

15 липня.

Ситуація на Південно-Західному фронті стабілізувалася.

Мала рада без погодження з Тимчасовим урядом затвердила ГС у складі: голова В.Винниченко (голова), Х. Барановський, В. Голубович, О. Зарубін, Б. Мартос, С.Петлюра (м), М. Рафес, В. Садовський, М. Стасюк, П. Стебницький (м), І. Стешенко (м), О. Шульгін та ухвалює резолюцію про українізацію армії.

Делегація Центральної Ради відбуває до Петрограда для затвердження Тимчасовим урядом статуту Генерального секретаріату та його складу.

18 липня.

Англійські війська розпочали наступ біля міста Іпр, яке тривало до 3 серпня.

15-19 липня.

II з’їзд УПСР вимагає перетворення Росії “на федерацію рівноправних національно-територіальних республік», а Україну – на республіку “в своїх етнографічних межах незалежно від сучасної її державної приналежності”.

24 липня.

На Румунському фронті почався наступ німецьких військ.

Створено другий коаліційний Тимчасовий уряд О.Керенського (м): М. Авксентьєв, І. Єфремов, О. Зарудний, М. Некрасов (м), О. Карташов, Ф. Кокошкін О. Нікітін, С. Ольденбург, С. Прокопович, М. Скобелєв, М. Терещенко (м), О. Пешехонов, В. Чернов, П. Юренєв.

27 липня.

Рада професорів Київського університету ім. Св. Володимира у листі до Тимчасового уряду негативно оцінює київську угоди між делегацією Тимчасового уряду та Центральною Радою та звинувачує УЦР в спробі відірвати Україну від Росії.

31 липня.

Бойові дії на Румунському фронті припинилися до кінця I Світової війни.

3 серпня.

На Західному фронті завершилися бойові дії біля Іпру, внаслідок якої збройними силами Антанти було захоплено 6 кв. км. території. Загальні втрати сторін перевищили 500 000 осіб.

4 серпня.

Видано “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”, якою Генеральний секретаріат підпорядковувався уряду в Петрограді.

Саме цього дня вперше в історії нашого народу було визначено політико-правовий термін “Україна” та визначено її адміністративні кордони – Волинська, Київська, Подільська, Полтавська та частина Чернігівської губерній.

Генеральний секретаріат у “Зверненні до революційної демократії Росії” оголошує про включення до складу УЦР представників “всієї демократії краю” та вперше публічно спростувує “поширювані темними силами чутки” про зносини Ради з владними колами Австро-Угорщини та Німеччини.

7 серпня.

Французькі війська розпочинають наступ біля м. Верден, який триває до 13 серпня.

9 серпня.

УЦР відхиляє пропозицію Тимчасового уряду взяти участь у Державній нараді в Москві та заявляє, що тільки Всеросійські та Всеукраїнські Установчі збори “можуть висловити несфальшовану, справжню волю народну”.

До складу УЦР входять представники більшовицької партії.

Політична ситуація на теренах південно-західних губерній остаточно виходить з-під контролю Тимчасового уряду та політичних сил, які його підтримували.

11-12 серпня.

Київський губернський з’їзд Ради селянських депутатів та представників повітових селянських рад засуджує “Інструкцію” Тимчасового уряду, оголошує УЦР та ГС “єдиним правительством, яке захищає інтереси трудового селянства”, закликає селян до об’єднання навколо цих інституцій.

12 серпня.

ЦК УПСР відкликає своїх представників з Генерального секретаріату і відмовляється брати участь в його роботі до ухвалення Малою радою відставки діючого складу ГС.

13 серпня.

Біля м. Верден припинився наступ французьких військ.

Мала рада схвалює відставку ГС.

14 серпня.

Мала рада формує новий склад Генерального секретаріату: Д. Дорошенко (голова (м)), С. Веселовський, В. Винниченко. В. Дрелінг, О. Зарубін, О. Лотоцький, М. Рафес, М. Савченко-Більський, І. Стешенко.

18 серпня.

Мала рада приймає відставку Д. Дорошенка з посади голови ГС та доручає формування “уряду” В. Винниченку.

19-20 серпня.

Київський губернський український національний з’їзд висловлюється проти “Інструкції” Тимчасового уряду.

20 серпня.

Всеукраїнський з’їзд поштово-телеграфних працівників визнає УЦР “вищим крайовим революційним органом, який має правити Україною” та ухвалює резолюцію про скликання Українських Установчих зборів.

21 серпня.

Мала рада затверджує новий склад Генерального секретаріату: В. Винниченко (голова), О. Зарубін, О. Лотоцький, Б. Мартос, М. Савченко-Більський, П. Стебницький, І. Стешенко, М. Туган-Барановський, О. Шульгин.

Обрано комісію для розробки закону про вибори до Українських Установчих зборів:

Делегація Генерального секретаріату виїзжає до Петрограду для представлення Тимчасовому урядові на затвердження складу секретаріату та визначення його компетенції.

23 серпня.

Загальні збори військовиків-українців Чорноморського флоту, гарнізону та жителів міста засуджують “Інструкцію” Тимчасового уряду; вимагають затвердження “Статуту вищого управління Україною”, розробленого УЦР; розширення складу ГС; визнання УГВК “правочинним” військовим органом; запровадження при штабі командуючого Чорноморським флотом посади комісара з українських питань; розповсюдження юрисдикції Генерального секретаріату на Катеринославську, Харківську, Херсонську та материкову частину Таврійської губерній.

25-30 серпня.

Збройний виступ військових частин під командуванням Верховного головнокомандувача генерала від інфантерії Л. Корнілова з метою “порятунку Батьківщини”, ”придушення більшовистського повстання в Петрограді” та “інших акцій інспірованих німецькою агентурою”.

Ніч з 27 на 28 серпня.

Надзвичайне засідання Всеукраїнської ради військових депутатів, закликає УЦР та Генеральний секретаріат взяти владу в Україні до своїх рук, запровадити в життя постанови ІІ Всеукраїнського військового з’їзду про українізацію військових частин.

27 серпня –1 вересня.

ІІ Всеукраїнський з’їзд залізничників визнає УЦР “єдиним революційним урядом України”, вимагає у ГС негайно призначити генерального секретаря шляхів сполучення, взяти керівництво шляхами сполучення на території України у свої руки, підтримує ідею створення вільного козацтва, засуджує “Інструкцію” Тимчасового уряду, визнає необхідним злити всі “етнічні” українські землі в одне ціле.

28 серпня.

Мала рада визнає Тимчасовий уряд єдиною законною владою в Росії, а в Україні – УЦР і Генеральний секретаріат, створює паралельний орган влади за участі більшовиків – Комітет охорони революції та звертається до О. Керенського з проханням якнайшвидше затвердити склад Генерального секретаріату.

Вересень.

Штаб Верховного головнокомандувача російської армії констатує: “Загальний настрій армії продовжує бути напруженим, нервово-очікувальним. Головними мотивами, які визначають настрій солдатських мас, як і раніше, є нестримна спрага миру, стихійний потяг до тилу, прагнення якомога скоріше прийти до якої-небудь розв’язки. Крім того, нестача обмундирування та продовольства, відсутність яких-небудь занять в зв’язку з непотрібністю та відсутності користі від них, на думку солдат, пригноблююче впливає на настрій солдат та приводить до розчарувань”.

1 вересня.

Тимчасовий уряд проголошує Росію республікою.

Тимчасовий уряд затверджує Генеральний секретаріат.

2-6 вересня.

Друга сесія Всеукраїнської ради селянських депутатів вимагає від Генерального секретаріату початку діяльності секретарів продовольчих, військових, судових справ, шляхів, пошт та телеграфів, поширення його юрисдикції на інші “етнічні” території України.

4-7 вересня.

Друга конференція УПСР висловлюється за проведення Українських Установчих зборів незалежно від російських; за блокування на виборах до Всеросійських Установчих зборів із Селянською спілкою та з тими партіями, які поділяють принцип класової боротьби і визнають передвиборчу платформу УПСР.

6 вересня.

Виконавчий комітет Всеукраїнської ради робітничих депутатів ухвалює постанову про необхідність створення як центральної, так і крайової влади за “революційно-демократичним” принципом (тобто за участі більшовиків та без демократичних партій).

Всеукраїнська рада селянських депутатів визнає УЦР “виразником інтересів та волі всієї демократії України”, закликає Тимчасовий уряд розширити автономію України та завершити війну.

7 вересня.

Англійські війська відновили наступ в районі міста Іпр.

8 вересня

УЦР скликає в Києві так званий “З’їзд народів”, на якому присутні від 50 до 84 делегатів, які нібито репрезентують 130-мільйонне населення держави.

“Ухвали” з’їзду відкинули правові засади реформування Російської держави, оскільки визнавали, що “незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів, повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори”.

“Рішення” “з’їзду” перекреслювали надії поляків на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., оскільки визнали “автономію Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки” та “утворення суверенної Литовської держави з частин руської та пруської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад само означення”.

З’їзд висунув претензії на участь у формуванні повоєнного світу: “в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів”.

Скликаний УЦР у розпал загальнонаціональної кризи так званий “З’їзд Народів” об’єктивно був покликаний заступити в свідомості радівських діячів Всеросійські Установчі збори, створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної ради “представниками” так званих “недержавних народів Росії”, а головне – підмінити головні політичні інтенції часу – демократичного переформатування Росії та переможного завершення Світової війни у складі Антанти на юридично абсурдні принципи “національно-персональної автономії”, політично безумні та й руйнівні заклики до завершення війни на т.зв. “почесних” умовах та участі тих самих “недержавних» народів” (фактично – групи самозванців, політичних авантюристів) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їх спільниками.

Київська рада робітничих депутатів вперше підтримала більшовицьку резолюцію щодо оцінки сучасного моменту та організації влади.

8-10 вересня.

Катеринославська крайова конференція УСДРП (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії, Кавказ та Кубань) висловлюється за “радикальну перебудову держави по принципу повного національного самовизначення аж до відокремлення”, за національно-територіальну автономію України в її “етнографічних межах” та федеративний устрій Російської демократичної республіки. УЦР визнано “організаційним центром всієї української революційної демократії”, “органом революційної влади для всієї України”.

12 вересня.

Обласна нарада більшовицьких організацій Південно-Західного краю вимагає негайного укладення сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу, скасування приватної власності на поміщицькі землі та передачі їх без викупу в розпорядження земельних комітетів, запровадження робітничого контролю над виробництвом.

18 вересня.

Німецькі війська розпочали наступ на Ригу.

24-25 вересня.

Український національний з’їзд Слобідської України засуджує “Інструкцію” Тимчасового уряду, ухвалив вимагати приєднання Слобожанщини (Харківська губернія та південні повіти Воронезької та Курської губерній) до України.

25 вересня.

Створено четвертий коаліційний Тимчасовий уряд: О. Керенський (міністр-голова (м)), М. Бернацький, Д. Вердеревський, О. Верховський, К. Гвоздєв, О. Карташов, М. Кішкін, О. Коновалов, Н. Ліверовський, П. Малянтович, О. Нікітін, С. Салазкін, С. Смірнов, С. Прокопович, М. Терещенко (м), С.Третьяков.

26 вересня.

Переговори французького консула генерала Табуї (м?) з головою УГВК С. Петлюрою (м) щодо українізації війська.

27 вересня.

ГС “офіціально” видає “Звернення Генерального секретаріату до українського народу”.

Юридична абсурдність документу полягала, по-перше, у відсутності об’єкта зверення – “народу України”. По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату розповсюджувалася на лише на 5 губерній Південно-Західного краю, визнаних тимчасовим урядом “Україною” в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі “український народ”, якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і “українців” - громадян Австро-Угорщини, які не могли би ознайомитися з документом хоча б внаслідок обставин воєнного часу.

Другий постулат “Звернення»: “Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної ради, в тісній згоді з правительством революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю”, а також твердження, що він є “вищим органом влади України” містив інші брехливі твердження. Адже УЦР ніколи не була парламентом, тим більше революційним; її керівництво постійно створювали та нарощували рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом; ніякого “всеросійського народу” ніколи не існувало; вся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої “Інструкції Тимчасового уряду”; кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, полтавської, Подільської і частини Чернігівської губернії; саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним “вищим органом влади” в Росії, в т.ч. у визнаній ним же “Україні” у складі перерахованих 4,5 губерній – аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

29 вересня.

На засіданні Малої ради В. Винниченко оголошує “Декларацію Генерального Секретаріату України”.

Документ, підтриманий партіями українських есерів, есдеків та есерів; єврейських - Поалей-Ціон, народна, соціалістична робітнича; російських - есерів та меншовиків містив розлогу програму громадянської війни в Російській державі. Документ, зокрема, стверджував, що “Генеральний секретаріат, утворений волею демократії в Україні, …. За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом” - Центральною радою; “основи будучого ладу України” мають встановити не Всеросійські Установчі збори, а “Українська Центральна Рада в виді автономного статуту України”; “для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори”.

Документ заявляв про ліквідацію приватної власності на землю для всіх, крім “трудящих мас України”, “інтереси” яких “повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси”, запровадження для України окремого бюджету, судової системи.

В. Винниченко оголошує про початок організованої демобілізації Східного фронту (“Секретарство внутрішніх справ (тобто відомство, очолюване письменником Винниченком.- Д.Я.) організує в своєму складі демобілізаційний відділ”), зажадавши при цьому участі “представників українського народу” “на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни”.

Декларацією 29 вересня Генеральний Секретаріат, Центральна та Мала ради, три українські, дві російські та дві єврейські націонал-соціалістичні партій остаточно перейшли до методів політичного “гіпермодернізму”, тобто відмовилися від дотримання будь-яких усталених та/або погоджених наперед погоджених правил політичної боротьби, а, тим більше, від підписаних з опонентами угод. Після 29 вересня націонал-соціалістичні політичні сили, насамперед українські та єврейські, остаточно розірвали з демократичною традицією.

Зазначені організації та політичні сили засвідчили - їх підписи під будь-якими документами не варті чорнила, яким вони зроблені.

Ці партії та організації остаточно та безповоротно вийшли за межі права та демократичних, законних процедур.

Вони затвердили курс на створення самостійної держави так званого “українського трудового народу” не правовими, незаконними методами.

Вони висунули претензії на статус суб’єкта міжнародного права, при тому, що 1914 р. українські націонал-соціалісти задекларували позицію “нейтральності” “українства” у I Світовій війні.

Мала рада меншістю голосів ухвалює проведення Всеукраїнських Установчих зборів.

30 вересня-3 жовтня.

ІV з’їзд УСДРП висловлюється за утворення “однорідної демократичної революційної влади” (тобто за участі большевиків та без демократичних партій), укладання сепаратного миру, передачу поміщицької, державної, удільної та церковної землі до земельних комітетів, запровадження державного контролю за промисловим виробництвом, максимальне оподаткування великого капіталу, перетворення Росію на федеративну республіку, за створення краєвих національних автономних органів революційної влади, розширення територіальної та галузевої компетенції Генерального секретаріату.

2 жовтня.

ГС затверджує товариша генсекретаря незаконно створеного відомства промисловості й торгу (відповідне рішення було ухвалено Малою радою 29 вересня), ухвалює рішення “скласти комісію, що виробила б основні точки законопроекту про Українські Установчі збори” та про “заснування Секретарства відбудування”.

3 жовня.

ГС ухвалює “пояснюючу записку про демобілізацію і проект про неї в першім читанні”.

3-6 жовтня.

Всеукраїнський з’їзд “Вільного козацтва” підтримує федеративний, демократичний, республіканський устрій Росії з повною автономією України при забезпеченні прав національних “меншостей”, затверджує статут організації та обирає Генеральну раду чолі з генералом П. Скоропадським (м).

ГС не визнає правочинності Ради козацтва.

5 жовтня.

МР ухвалює: проект “Інструкції” секретарству земельних справ, за якою до останнього “переходять всі права і влада Міністерства хліборобства в межах України”; проект “Статуту крайового українсько-земельного комітету”, який мав “порядкувати земельними справами не тільки в межах п’яти губерній теперішньої автономної України, а також і в іншіх українських губерніях, якщо вони забажають цього”.

6 жовтня.

Київський обласний комітет конституційно-демократичної партії констатує, що дії ГС спрямовані на розрив зв’язків з Тимчасовим урядом, спроби зменшити сферу компетенції Всеросійських Установчих зборів, ведуть до розчленування держави як єдиного політичного тіла та відкликає своїх представників з УЦР. Комітет засуджує створення “Вільного козацтва”.

7 жовтня.

Український з’їзд Західного фронту висловлює “повну довіру” та “рішучу підтримку” УЦР та ГС, протест проти незатвердження урядом у складі ГС секретарств по військових, продовольчих справах, шляхів сполучення, пошт та телеграфів та ухвалює, що “вся влада в Україні повинна перейти до обраного революційного Українського Уряду’, компетенція якого мала бути розповсюджена на всю “етнографічну” українську територію. З’їзд закликає УЦР “взяти в свої руки всю владу в Україні”.

9 жовтня.

Генсекретаріат “обговорив та ухвалив кандидатуру генерала Скоропадського на командуючого Київським військовим округом в порозумінні з Військовим генеральним комітетом”.

10 жовтня.

Мала рада (попри бойкот засідання представниками польських партій) вирішує “створити організаційний комітет та … обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради”.

11 жовтня.

Німецькі та австро-угорські війська розпочинають загальний наступ в Італії, внаслідок якого італійську армію було фактично розгромлено.

13 жовтня.

ГС спрямовує до Петрограда “Меморандум Генерального секретаріату України Тимчасовому урядові Російської республіки”. Документ містив звинувачення центрального уряду “у систематичному порушенні” “Інструкції” від 3 липня; в тому, що діяльність уряду “спричиняється до дезорганізації власті в країні”; “в уживаному з боку Тимчасового правительства відношенні до Генерального секретаріату вбачають для себе сприяючий ґрунт місцеві контрреволюційні елементи”; вимогу “щоби командуючий військом округи (Київської.- Д.Я.) і комісар Тимчасового уряду при нім були назначені по порозумінні з Генеральним секретаріатом”.

Голова УГВК С. Петлюра (м) заявляє, що “українські народні маси виставляють багато більші і ширші національні домагання, ніж наші політичні провідники”.

17 жовтня.

ГС ухвалює “текст Генерального секретаріату в справі Українських Установчх Зборів” (участь в засіданні взяли лише 5 членів, які мали право вирішального голосу).

Регіональне представництво Тимчасового уряду також заявляє про визнання права українського народу “вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих зборах” та підтримує “єдність російської федеративної республіки”.

Учасники засідання МР констатують принципові розбіжності у трактуванні питання про правочинність Українських Установчих зборів між представниками російських та українських партій.

Тимчасовий уряд терміново викликає членів ГС В. Винниченка, О. Зарубіна, І. Стешенка (м) для пояснень в зв’язку з ухвалою УЦР скликати Українські Установчі збори.

Міністр юстиції П. Малянтович наказує прокурору київської судової палати провести слідство діяльності УЦР та ГС.

18 жовтня.

В. Винниченко озвучує текст заяви ГС щодо скликання Українських Установчих зборів на засіданні Малої ради.

Головні пункти документу: генсекретаріат працюватиме над “єдністю Російської Федеративної Республіки”, а по закінченні роботи над законопроектом про скликання Українських Установчих зборів передасть його на розгляд петроградського уряду. Озвучивши документ, Винниченко “прочитав свої особисті пояснення з приводу своєї ж промови”, які категорично відкидали “будь-які самостійницькі ідеали” УЦР. Разом з тим промовець зробив принципові зауваження, які, фактично, відкидали щойно озвучені політичні постулати. “Як марксист,- запевнив присутніх Винниченко,- я принципіально ніяких абсолютивних політичних цінностей признати не можу. Політичні форми якогось соціального організму залежать від певної комбінації основних факторів – економічних, національних, культурних, історичних і інших. … Коли б комбінація основних факторів складалася так, що надбудова їх, політична форма вимагала б необхідність самостійності, я мусив би признати цю форму, хоч цього для України я не передбачаю”.

Генсекретаріат ухвалює “виробити законопроект про заміну старого земства народними радами и управами”, тобто зміну основ місцевого самоврядування.

19 жовтня.

Мала рада ухвалює: запровадження комісарів УЦР “при кожній з 15 дивізій, які тепер визначено для українізації”; “воля народів до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії”.

Всеукраїнська рада військових депутатів, закликає всі військові частини ігнорувати призначених Тимчасовим урядом київського міського комісара та начальника КВО.

УГВК звертається до Верховного головнокомандуючого О. Керенського з вимогою терміново спростувати інформації про притягнення ГС до судової відповідальності.

20-31 жовтня.

III Всеукраїнський військовий з’їзд ухвалює боротися проти спроб більшовиків передати в Україні владу радам робітничих і солдатських депутатів, за негайне проголошення УЦР Української демократичної республіки в “етнографічних межах”, перехід всієї повноти влади до УЦР та ГС, скликання “суверенних” УУЗ.

24-26 жовтня.

Збройне повстання проти Тимчасового уряду в Петрограді.

Ніч проти 26 жовтня.

Група громадян Російської республіки у кількості 15 осіб, а саме: українські есдеки Ф. Матушевський (м), С. Петлюра (м), А. Пісоцький, М. Порш, М. Ткаченко; есери – О. Севрюк, М. Ковалевський, М. Шаповал; есеф А. Ніковський (м); більшовики В. Затонський (м), І. Крейсберг, Г. Пятаков, російський есер Сараджев, бундівець М. Рафес, об’єднаний єврейський соціаліст М. Зільберфарб (м), а також анонімні “представники Київської ради солдатських депутатів і представники Харкова, Катеринослава і Одеси”, які назвали себе «закритим засіданням Комітету Центральної Української ради враз з київськими революційними організаціями”, ухвалили антидержавні, незаконні, пробільшевицькі рішення:

• утворити незаконного органу влади – Комітету по охороні революції,
• “розповсюдили” його “юрисдикцію” на всі існувавші законні органи влади,

чим відмовилися тим сами підтримати законний центральний уряд у його протистоянні із заколотниками,

• відмовилися надалі підпорядковуватися центральному урядові, заявивши про свою “відповідальність” лише перед громадською організацією, якою продовжувала бути УЦР,
• незаконно розповсюдили свою “юрисдикцію” на 9 губерній Росії, назвавши їх “Україною”,
• включили до складу незаконного органу влади представників політичної сили, яка вчинила державний заколот і незаконно, збройним шляхом захопила владу в державі.

До складу КОРу, увійшли представники хіба 12 громадських організацій та політичних партій, причому в деяких випадках одні й ті самі персони представляли обидві організації разом (наприклад, есдек Петлюра увійшов до складу КОР як представник Українського Генерального військового комітету), а саме: УГВК, Українська РВД, РСД Київської округи, Головний комітет доріг України, УСДРП, УПСР, РСДРП (б), РСДРП (об), ПСР, БУНД, ОЄСРП, “Ради солдатських і робітничих депутатів Києва, Харкова, Катеринослава і Одеси”.

Нічне так зване “засідання” Малої ради (на той час до її складу увіходило принаймні 113 осіб, в т.ч. 8 кандидатів) фактично відкрило період збройної боротьби за владу на теренах сучасної України. В цій боротьбі члени масонського ордену опинилися по різні сторони лінії вогню. Впродовж наступних років – аж до кінця 1920 р. - вони зі зброєю в руках поборювали одне одного. Наслідок – історична поразка принципів “свободи”, “рівності” та “братерства” на території Російської держави, яка, врешті-решт стала прелюдією до історичної поразки її народів.

Об’єднане засідання виконкомів міських рад робітничих і солдатських депутатів підтримує більшовистську пропозицію створення ревкома. Меншовики та есери висловились за підтримку Тимчасового уряду. Українські есери участі у голосуванні не брали.

Командуючий військами КВО закликав зберігати спокій, попередив, що безпорядки будуть рішуче придушуватись та заборонив проведення будь-яких мітингів, вуличних зборів та маніфестацій.

Нарада Київської міської у думи ухвалює створити комітет для “охорони міста від ексцесів та підтримки Тимчасового уряду”.

26 жовтня.

Нарада за участі командуючого військами КВО, комісара КВО, міського комісара, прокурора судової палати, представників міської управи, УГВК, козачого з’їзду дійшла згоди про необхідність “повного контакту в роботі між штабом військового округу і “Краєвим революційним комітетом на Україні”.

Надзвичайне засідання Київської міської думи ухвалює резолюції про підтримку Тимчасового уряду. Під час обговорення представники партій конституційно-демократичної, російських соціалістів-революціонерів та інших критикували політику УЦР щодо Тимчасового уряду, засуджували її спроби захопити владу у краї та прагнення до самостійності України. Позицію УЦР захищав лише чільник Бунду М. Рафес.

Надзвичайне засідання МР, “вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук робітничих і солдатських депутатів”, формально висловлюється проти повстання в Петрограді. МР заявляє, що буде боротись “зі всякими спробами піддержки цього повстання” лише на Україні. Можливості надання політичної, матеріальної, організаційної або будь-якої іншої підтримки законному урядові не обговорювалися.

Після ухвалення резолюції більшовики вийшли зі складу Малої ради.

Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів підтримує більшовиків, висловившись за партійну однорідність ревкому, до складу якого увійшли провідні київські більшовики.

Київська міська організація РСДРП (об) визнає міську Думу “єдиним органом влади, покликаним охороняти завоювання революції і державного порятунку у Києві”, крайовим органом влади - Генеральний секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом.

27 жовтня.

Вночі Мала рада (за невідомої кількості учасників) під відчайдушним тиском українських есерів (персонально – М. Ковалевського,) ухвалила: “признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук революційної демократії і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітницьких та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, Центральна Українська рада (насправді – Мала рада.- Д.Я) висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання в Україні”.

Натомість громадськості пред’явили інший документ з характерною назвою “До всіх громадян України” (так, нібито Україна вже була незалежною державою.- Д.Я.). Це звернення Генерального секретаріату констатувало: в “Петрограді счинилися криваві події”; “частина населення Петрограда (це було відвертою брехнею.- Д.Я.) за проводом більшовиків, повстала озброєна проти Тимчасового правительства і хоче накинути свою волю всій Російській республіці”; Генсекретаріат, який є “вищою крайовою владою”, яку створили УЦР та “ствердив” Тимчасовий уряд, “буде боротися зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання”.

“Крайовий комітет по охороні революції на Україні” арештований штабом КВО.

Спільне засідання Рад робітничих і солдатських депутатів за участю представників військових частин, фабзавкомів та профспілок, підтримує більшовицьке повстання та висловлюється за передачу всієї повноти влади в Києві ревкому, провідні позиції в якому обіймали більшовики.

Київська міська дума завляє: штаб КВО і Центральна Рада “являють два ворожих табори”.

ГС випускає відозву до неіснуючих “громадян України”, в якій запевняє, що “буде рішуче боротися зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання”.

Ніч з 27 на 28 жовтня.

“Крайовий комітет по охороні революції в Україні” саморозпускається.

До Києва для допомоги штабу КВО прибуває з фронту козача дивізія.

Надзвичайне засідання президії Всеросійського козачого з’їзду з участю козачих старшин, визнає центральним керівним органом Києва і України штаб КВО.

28 жовтня.

МР ухвалює рішення про усунення Тимчасового уряду від керівництва 9-тю південно-західними губерніями: “загальне керівництво всіма розпорядженнями властей по охороні революції на всю Україну скупчується в руках Генерального секретаріату, який в своїй діяльності на органи революційної демократії краю”. Тим же рішенням “керівництво військовими властями було передано штабові військової округи”, який негайно поставили під контроль комісарів КОР.

МР вирішує зосередити загальне керівництво «по охороні революції» в руках Генерального секретаріату, а керівництво військовими силами покласти на штаб КВО під контролем комісара УЦР.

В. Винниченко оголошує телеграму Ставки Верховного головнокомандуючого про придушення заколоту у Петрограді та наголошує на необхідності реалізації постанови Центральної Ради, спрямованої проти більшовиків.

Всеукраїнський військовий з’їзд вимагає від УЦР негайного проголошення Української демократичної республіки в “етнографічних межах України”.

Частини КВО, вірні присязі, заарештовують членів КОР.

Продовжує роботу ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд.

28-30 жовтня.

III Київський губернський український з»їзд закликає УЦР проголосити Українську демократичну республіку та скликати Українські Установчі збори.

Німецьке командування розпочало перекидати дивізії зі Східного фронту на Західний.

29 жовтня.

VII пленум УЦР ( за участі 15% із 643 членів Ради) ухвалює: “Конституція Української республіки, визнає, що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії”. 96-ма або 97-ма голосами з 643 членів УЦР було ухвалено законопроект “про передачу землі в розпорядження земельних комітетів”.

Ще одне рішення – “про прилучення “поза автономних” частин України”, “пошрення в повній мірі влади Генерального секретаріату на … Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини”.

УЦР та штаб КВО створюють тимчасову координаційну комісію із представників ГС, УГВК, ІІІ Всеукраїнського військового та Всеросійського загальнокозачого з’їздів, міської думи, ради робітничих депутатів та правоохоронних установ.

Новостворений більшовистський ВРК очолює збройний виступ проти штабу КВО. Початок вуличних боїв у Києві.

Рада солдатських депутатів КВО визнає УЦР “єдиним правомочним органом військових і громадських справ України”.

30 жовтня.

В Києві продовжуються вуличні бої.

В Києві починається загальний політичний страйк.

Генеральний секретаріат у зверненні “До війська і громадян України” заявляє: “Українська Центральна рада обрана всіма народами України і являється виразницею волі всієї революційної демократії. По суті це є Крайова рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Всі війська і всі партії повинні признавати власть Генерального секретаріату Української Центральної ради і всеціло підлягати його розпорядженню”.

31 жовтня.

В Києві укладено перемир’я між військами КВО та більшовицькими збройними загонами. Обов’язки по охороні міста було покладено на УЦР, міську думу та ради робітничих та солдатських депутатів.

Арешт керівництва штабу КВО.

VII сесія УЦР ухвалює поширити владу ГС на так звані “всі відмежовані землі України”, тобто на Катеринославську, Харківську, Херсонську, Холмську губернії, а також на материкову частину Таврійської та частини Курської та Воронезької губерній.

ГС звертається з відозвою “До війська і громадян України”, в якій закликає визнати владу УЦР як “виразниці волі всієї революційної демократії”.

Делегації від частин КВО та козачого з’їзду заявляють про лояльність до УЦР, про визнання її “вищим органом на Україні” та оголошують про свій вихід з Києва.

1 листопада.

Сесія УЦР незаконно розширює сферу компетенції Генерального Секретаріату, запровадивши генеральні секретарства продовольчих справ; судових справ; військових справ; торгу і промисловості; праці; шляхів; пошт і телеграфів та затверджує їх керівників, в т.ч. С. Петлюру (м).

ГС ухвалює незаконне рішення про заміну командувача КВО; засновує “при голові Генерального секретаріату «Тимчасову комісію по охороні порядку”; заявляє, що “Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської як рівноправне державне тіло”; підтверджує намір провести вибори до Всеросійських Установчих зборів.

Київська міська дума визнає вищою владою в Україні “Генеральний секретаріат Центральної Ради, затвердженого Тимчасовим урядом”, у Києві – Дума (за винятком питань, які належать до сфери компетенції ГС та КВО).

Рада солдатських депутатів КВО, визнає “верховною владою в Україні” УЦР, висловлюється за скликання Всеукраїнського з’їзду рад для передвиборів УЦР, та негайне скликання Всеукраїнських Установчих зборів.

2 листопада.

Пленум УЦР затверджує статут так званої “Генеральної морської ради” Балтійського та Чорноморського флотів з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР.

3 листопада.

Спільне засідання виконкомів Одеських місцевих рад, виконкому Румчероду, комітетів політичних партій, міського самоуправління та міської української військової ради ухвалює створити обласний Військово-революційний комітет, який повинен був перебрати владу в регіоні та визнає “можливою” співпрацю з УЦР та ГС, якщо до їх складу будуть включені більшовики та виключені представники несоціалістичних партій.

4 листопада.

ГС ухвалює “вжити заходи ідейної боротьби з більшовизмом” та застосовувати силу проти них тільки у випадку їх збройного виступу.

Командування Південно-Західного фронту визнає владу УЦР та ГС.

ЦК УСДРП повідомляє: з 792 членів УЦР 597 представляють “революційну демократію”.

Спільне засідання Рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів та профспілок висловлюється за реорганізацію УЦР на Всеукраїнському з’їзді Рад та закликає передати владу на місцях радам робітничих і селянських депутатів.

Сучасні дослідники обходять увагою це принципове, з огляду на подальші події, рішення. Такий заклик означав, по-перше, намір його ініціаторів остаточно і формально розірвати “генетичний” зв»’язок УЦР із Національним конгресом. Політично це означало остаточну відмову групи Грушевського від демократичного по своїй суті коріння УЦР, “легітимізованої” в якості представницького органу ухвалами квітневого Конгресу, остаточний же перехід на рейки радянського “народоправства”.

По-друге, це свідчило про наміри цієї групи надалі розбудовувати Українську державу не як демократичну, а як радянську республіку. Це, в свою чергу, відкривало якнайширші перспективи для політичного співробітництва як з “національними”, так і з петроградськими більшовиками, пронімецька діяльність яких була для їх політичних сучасників доконаним фактом.

Нарешті, покликання до життя принципу “легітимності”, базованого на “волевиявленні” депутатів Рад селянських, солдатських та робітничих депутатів, практично означало переведення в практичну політичну площину сегрегаційного принципу, на підставі якого з економічного та політичного життя виключалися всі елітні групи під приводом їх “неукраїнського” та “нетрудового походження”.

6 листопада.

ГС обговорює проект ІІІ Універсалу УЦР.

7 листопада.

Мала рада ухвалює ІІІ Універсал голосами 47 зі 105 відомих членів: “не було чоловік 5-6. За Універсал було подано 42 голоси (всі українці та євреї) проти ніхто; утримались 5: меншовики Кононенко та Балабанов, російські есери Скловський і Сараджев та представник Польського демократичного централу В. Рудницький”.

Збройні сили Антанти розпочали наступ біля Камбре.

9 листопада.

ГС “визнає потрібним негайний мир”.

10 листопада.

МР 27-ю голосами затверджує нову форму судочинства: “суд на Україні твориться іменем Українсської Народної Республіки”, відкинувши при цьому альтернативні пропозиції типу “іменем українського народу” або “іменем народів Української Республіки”.

11 листопада.

На надзвичайному засіданні Малої ради ухвалено законопроект про скликання УУЗ: “право брати участь в Українських Установчих зборах» надавалося «громадянам Російської республіки”.

11, 16 листопада.

УЦР ухвалила “здати на Генеральне секретарство військових справ безпосередні виконавчі заходи, потрібні щоб технічно налагодити вибори до Українських Установчих зборів для найшвидшого їх переведення та успішного ходу”.

16 листопада.

Генсекретаріат роз’яснює»: “право власності переходить до народу Української Республіки, а значить від дня оголошення Універсалу дотеперішнім власникам забороняється землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами”.

Отже, саме в цей день, день 7 листопада 1917 р., як на нашу думку, “одверті оборонці української державної самостійності” відкрили епоху кривавого “чорного переділу”, який охопив більшу частину території сучасної України (за винятком Буковини та Північної Галичини). Кривава бійня, війна без правил, війна всіх проти всіх тривала тут три роки. Припинилася вона тільки внаслідок вичерпання ресурсів для її продовження – в багатьох селах та повітах України не залишилося мужчин старших 15 і молодших 60 років.

Саме впродовж цих останніх днів жовтня та першої декади листопада Українська Центральна рада та утворені нею інституції свідомо заклали на найближче майбутнє підвалини принципово нерозв’язуваних мирними (а як з’ясувалося згодом і збройними) методами конфліктів по соціальній, політичній, національній, зовнішньополітичній лініях, зокрема:

1) Всередині УНР:

- “місто-село”,

- в селі – поміж трьома основними групами селян (“бідняків”, “середняків”, “куркулів”),

- всіх їх – проти поміщиків,

- в місті – поміж українською та єврейською політичними спільнотами, з одного боку, польськими та російськими, з другого,

- всередині умовного українського політичного табору – поміж націонал-соціалістами, з одного боку, залишками демократичних політичних сил, з другого, радикальними самостійниками – з третього,

- в місті та селі – поміж єврейською громадою, з одного боку, українською, з другого, російською – з третього,

2) Назовні:

- Київ – Петроград,

- УНР - Антанта,

- УНР - Румунія,

- УНР - Польща,

- УНР – “білий” політичний рух,

- українські націонал-соціалісти – українські та російські інтернаціонал-соціалісти (більшовики).

Саме ці конфлікти, які практично миттєво перетворилися на всеосяжну громадянську війну, війну “всіх проти всіх”.

Суму цих конфліктів фальсифікатори історії нашого народу називали та продовжують називати “Національно-визвольними змаганнями українського народу» або “Українською революцією 1917-1920/21 рр.”.

14 листопада.

Мала рада визнає “недопустимим насильницьке відірвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією і Германією українських земель Холмщини, Підлясся і Волині”.

МР ухвалює (6 – “за”, 3 – “проти”, 16 утримались) резолюцію на підтримку створення в Палестині “національного єврейського осередка”. При цьому лідер Об’єднаної єврейської соціалістичної партії Макса Шац (Анін) “доводив, що Мала рада не повинна приймати… резолюцію, бо … євреї не мають жодного права на Палестину, бо перше ніж там була єврейська держава, край цей належав хананеянам; потім прийшли євреї і силою вигнали хананеян з їхньої землі, через якийсь час євреїв силою вигнав з Палестини другий народ”. І взагалі, “повстаючи проти цього (британського.- Д.Я.) імперіалізму, а також боронячи національні права арабів, промовець закликав Малу раду відкинути резолюцію”.

17 листопада.

ГС розглянув питання про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував створити новий уряд за участі частини членів скинутого Тимчасового уряду, “представників правительств федеративних країв, але без більшовиків” із осідком в Києві. Ухвалено:

• “офіціально входити в переговори” з представником легітимного центрального уряду “Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна”,
• “взяти ініціативу в справі утворення центрального правительства в свої руки”,
• новий загальноросійський уряд повинен бути сформований за участі більшовиків яко “однорідносоціалістичний на федеративній основі”.

Член ГС, чільник УСДРП М. Порш пропонує Й. Сталіну утворити загальноросійський уряд, оскільки “Центральна рада по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських та солдатських депутатів”. Й Сталін від імені Ради народних комісарів відмовляється визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, вимагає негайного скликання “крайового” з’їзду рад “на Україні” – навіть без участі УЦР.

19 листопада.

Мала рада ухвалює розповсюдити дію “законів” УНР та Південно-Західний та Румунський фронти на підставі того, що ці військові структури “тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть одним цілим з територією Республіки”.

21 листопада.

Надзвичайне засідання Малої ради 29-ма голосами членів УПСР “проти 8 неукраїнців” ухвалило “вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами”, які УНР не визнавали і визнавати не збиралися.

22 листопада.

Уповноважені делегати Генсекретаріату М. Левицький та М. Любинський отримують відповідні інструкції та доручення “зараз же виїхати до Бреста”.

25 листопада.

Мала рада ухвалює “Закон про виключне право Центральної ради видавати законодавчі акти УНР”, який встановив: “до сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній раді”.

3- 30 листопада.

Генеральний секретаріат оголошує про встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, Чорноморським флотом, міліцейськими підрозділами Києва, вже “українізованими” частинами та про встановлення “зносин” із Ставкою Верховного головнокомандування у Могилеві та перенесення її “в Чернігів або Ніжин”, видає відповідні відозви до населення, намагається поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядування, суттєве збільшити фінансування військового секретарства, створити національний “військовий статут’, запровадити “закордонні паспорти від Української Республіки”, власні гроші, сформувати власну судову систему абощо.

30 листопада.

Ухвалено “Заяву Генерального секретаріату про відношення до ради народних комісарів Росії”: “щоб з’єднати уряд в одне ціле, треба єднати його не з центру, що розвалюється, а з тих окраїн, що ще здорові”. Створений ними “однородно-соціалістичний уряд” може і повинен “негайно приступити до переговорів про мир”.

23 листопада.

Наступ збройних сил Антанти біля Камбре завершився. “Суттєво на загальний хід операція не вплинула”.

1 грудня.

Генсекретаріат констатує стан тотальної анархії на підвладній території: “на місцях не почувають урядової власті”.

Початок грудня.

Уповноважені Генерального Секретаріату та голови УЦР М. Галаган та Є. Онацький на виконання відповідного доручення М. Грушевського та Генсекретаріату вступили в переговори про утворення загальноросійського федеративного уряду із Південно-Східним Союзом, який об’єднував автономні утворення Кубані та Області Всевеликого війська Донського.

3 грудня.

В Бресті 24-х річний “дитячий письменник”, ад’ютант С. Петлюри Юрій Гасенко, 37-річний поручик Микола Левитський та 26-річний філолог Микола Любинський зустрілися з представниками країн Почвірного союзу.

4 грудня.

Члени ГС “вислухали прочитану головою Генерального секретаріату декларацію “Совету народних комиссаров” про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько-більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з “контрреволюцією”.

Документ означав початок війни між націонал-соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР та інтернаціонал-соціалістичним режимом Ради народних комісарів, які прийшли до влади шляхом збройного перевороту.

4-7 грудня.

В Києві засідає I Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Генеральний секретар судових справ, есдек М. Ткаченко заявляє: “дев»ять місяців ми вкупі з більшовиками боролися проти Керенського і буржуазії, а тепер доходимо до війни”.

Ухвалено: “видати відозву до всієї демократії Росії з приводу проголошення народними комісарами війни Україні” та оголошено “непотрібним та невчасним переобрання Центральної ради”, оскільки вона “складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з’їздах”.

Основний наслідок з’їзду - неочікуване для М. Грушевського та його політичної групи усунення їх від реальних важелів впливу групою В. Винниченка. Адже відмова від переобрання фактично паралізованої УЦР означала теоретичну неможливість переобрання і Малої ради і переформатування Генерального секретаріату, до якого фактично перейшла реальна влада в УНР.

Другий наслідок – остаточний перехід вітчизняного націонал-соціалізму на рейки розбудови УНР на “радянських»” засадах, які, фактично, мало чим відрізнялися від аналогічних в ленінській Росії.

11 грудня.

ГС ухвалює “послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату” (а не делегацію УНР.- Д.Я.).

В зв’язку із початком мирних переговорів між російським більшовицьким урядом та країнами Почвірного союзу, УНР звертається до “всіх воюючих та нейтральних країн” із нотою, в якій повідомляє, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд відгукнувся негайно.

12-17 грудня.

VIII сесіїя УЦР. В останній день роботи, тобто 17 грудня, М. Грушевський оголошує про припинення діяльності УЦР та про проголошення за будь-яких обставин 9 січня 1918 р. незалежності та самостійності УНР.

15 грудня.

Учасники сесії УЦР “відчули велику непереможну силу, якої останніми часами набирає Україна”. “Величезною більшістю голосів” фракцій УСДРП, УПСР, УПСФ та Поалей-Ціон “постановили взяти участь у мирних переговорах від імені Української Народної Республіки з іншими державами”.

16, 17, 20 грудня.

“Народня воля” друкує проект Основного закону УНР зі 72 статей, згрупованих у 8 розділів. УНР визначалась як парламентську республіку у складі “Федеративної Республіки Російської”.

Статті 65 і 67 впроваджували неіснуюче до того в світі поняття як “національно-персональна автономія”, тобто “незаймане право на самостійне порядкування свого національного життя”, шляхом об’єднання в бажаючих в “національний союз” та визначали, що “органи такого національного союзу – це органи державні”, які “мають право видавати постанови, обов’язкові для його членів”.

15 грудня – 6 січня.

ГС констатує: “зріст большевизму в масах і в українському війську. Сил для боротьби з большевизмом немає”; “основна причина – брак грошей”; “ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні”; “у нас досі ніякого плану немає”, “на фронті армія кидає позиції і іде додому”.

19 грудня.

Генеральний секретар судових справ М. Ткаченко заявив: “непризнанням Брестського договору, ми викличемо обвинувачення в затяганні війни. Єдиний вихід з цього становища – проголошення України незалежною державою”.

22 грудня.

В Бресті відбувається перша неофіційна зустріч українських “дипломатів” з німецькими представниками.

24 грудня.

В Бресті продовжуються неофіційні зустрічі української делегації та країн Почвірного союзу. “Центральне місце в обговореннях посіло питання про суверенітет УНР”.

28 грудня.

Делегація Ради народних комісарів на переговорах в Бресті під тиском Німеччини визнає “за делегацією УНР статус самостійного учасника конференції”.

30 грудня.

Голова австро-угорської делегації О. Чернін від імені держав Почвірного союзу проголошує визнання ними української делегації «самостійним і повноважним представництвом УНР».

Результати військової кампанії 1917 р.:

• “стратегічний план Антанти – добитися перемоги над німецькою коаліцією узгодженими ударами – не здійснився”,
• головна увага країн Почвірного союзу була зосереджена на Російсько-румунському та Італійському фронтах,
• стратегічний план Німеччини – розгромити супротивника або на Західному, або на Східному фронті не здійснився,
• “російсько-румунський фронт перестав існувати”,
• “розгром італійської армії забезпечив Австро-Угорщину від вторгнення в її межі і з боку Італії”,
• “стан Центральних держав за 1917 р. значно погіршився”,
• країни Антанти “перейшли до накопичення сил та засобів боротьби, до виснаження сил противника своєю могутньою технікою та очікування підходу нових сил в особі американської армії”.

2 січня 1918 р.

Засідання “Всеукраїнської ради військових депутатів, київської гарнізонної ради солдатських депутатів разом з полковими комітетами” пропонує УЦР “якомога швидше видати 4-й Універсал, в якому проголосити самостійність України і надалі вести переговори про укладання миру самостійно, окремо від Радянської Республіки”.

В Бресті голова української делегації В. Голубович пропонує австрійській делегації ультиматум: “Галичина та Буковина – в обмін на продовольство”.

4-5 січня.

Керівництво УПСР “обговорює справу з 4-м Універсалом і про державну незалежність”.

5 січня.

Керівник “делегації М. Грушевського” у Бресті В. Голубович обіймає посаду голови Генерального секретаріату.

Всеросійські Установчі збори в Петрограді відкидають більшовицькі домагання влади та підписання сепаратного миру

6 січня.

В Бресті Австро-Угорщина погоджується на приєднання Холмщини до УНР “за гарантій польській меншині вільного національного та культурного розвитку” та на те, “що українці Східної Галичини та Буковини утворять автономну провінцію у межах Австрії”, причому “угода про ці українські землі повинна бути оформлена у вигляді таємного договору”.

7 січня.

Делегації – учасниці переговорів від’їхали з Бресту для консультацій із своїми урядами.

8 січня.

Оприлюденно “Відозву Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори”, в якій повідомлялося: “Українська делегація має наказ згідно з волею українського народу добиватися миру. … Зараз продовжуються наради, конференції в Брест-Литовському”.

9 січня.

На засіданні Малої ради генеральний секретар міжнародних справ О. Шульгин розголошує суть таємної угоди між УНР та Австро-Угорщиною щодо приєднання Холмщини до України.

“Промовляв і член української мирової делегації М. Любинський”, який сказав, що “коли б цей акт проголошення незалежності УНР стався раніше, то це значно улегшило б роботу делегації та прискорило б б заключення миру”.

Тим самим М. Любинський публічно визнав: незалежність УНР не є самоціллю, вона проголошувалася не в інтересах народів, які жили на території т.зв. “українських етнографічних губерній”, а була лише інструментом для підписання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу!

11 січня.

О першій годині ночі надзвичайне засідання Малої ради (формально до її складу увіходило 105 членів та 8 кандидатів.- Д.Я.) ухвалює IV Універсал, проекти якого підготували М. Грушевський, В. Винниченко та М. Шаповалом.

Голосування: “за” - 39 (УПСР, УСДРП, УПСФ), “проти” – 4 (РСДРП, Бунд), “утрималось” – 6 (ПСР, ОЄСРП, Поалей-Ціон, ППС (революційна фракція).

15 січня.

Учасникам IX сесії УЦР, на яку зібралося “коло 300 депутатів” зачитали ухвалений від її імені IV Універсал.

Висновки

Покоління українських істориків, читаючи, перечитуючи, цитуючи узагальнюючи, співставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації Речі Посполітої та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційних режимів. На це пішло життя принаймні трьох поколінь русинів, поляків, євреїв, інших народів. Результат, принаймні щодо русинів, був, як нам видається, в цілому таким.

Ті з них, які опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все: громадянські та політичні права, свободу відправлення культу та, й, власне, саму назву їх Церкві, національні інсигнії, громадські організації, університет, кредитні спілки, коротко – все, що було потрібно для продуктивного національного розвитку. Саме тому галицькі політичні сили в цілому зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Ситуація на схід від Збруча була цілком відмінною. Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. В цих умовах погляди суб’єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи свого існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала важливою невід’ємною частиною правлячої верстви нового господаря. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримки та розвитку відмінної від імперської національно-культурної ідентичності. На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системоутворююче питання. А саме: за якого політичного устрою російської держави є можливим національний розвиток “українців”, якщо існуючий устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а, навпаки, робить все для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін “малороси”, “хохли”, “южноукраинцы” і т.п.?

Як показала вся історія XIX ст., “українська” суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Прихильники такого підходу розділилися принаймні на два табори. Перший вважав найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію, вони, тимчасом, зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли “Стара Громада” та її послідовники.

Інший шлях передбачав революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це практично означало необхідність “стимулювання” активних форм боротьби з існуючим ладом – аж до індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанту виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету добитися повалення монархічного ладу в Росії будь-якими засобами з метою викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка, нарешті, нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального зиску.

В умовах глобального світового збройного конфлікту “старогромадівська”, значною мірою масонська частина “українського” політикуму, у координації із російськими “братами”, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної ради – представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Вся легітимність Центральної ради аж до грудня 1917 р. в цьому сенсі формально походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна, націонал-соціалістична, частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об’єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, “консервативні”, “буржуазні”, недостатньо, з їх погляду, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме українські націонал-соціалісті - аби позбутися “родових плям” Національного конгресу, з одного боку, створити тотожну із більшовицькою соціально-політичну базу, з другого, - і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів. Цей з”їзд мав дати “нову” легітимацію УЦР, “санкціонувати”, “узаконити”, “легітимізувати” в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, в першу чергу на землю.

Оскільки в межах існувавшого правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту.

Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації існувавшої держави та її інститутів та наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини².

Для того, аби ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні.

Для цього треба було вступити у відповідні переговори із супротивником.

Для того, аби вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність.

Для того, аби оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазі-державну інституцію, якою і виступила УЦР, яку підтримала “київська” частина I Всеукраїнського з’їзду Рад.

Натомість “харківська” частина цього “з’їзду” пішла принципово тим самим шляхом – проголосила свою “радянську” “українську” та “соціалістичну” “державу” на “чолі|” із Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього “з’їзду” та Народним (а не Генеральним) Секретаріатом. Мета в цьому випадку була інша – максимально сприяти всесвітній “соціалістичній” революції.

Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою.

Для цього і треба було підписати зрадницький мир, натравити на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість незадоволених.

Для цього треба було відібрати все, що знаходилося у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави.

Саме звідси і пішло вікопомне “грабуй награбоване”, “землю – селянам”, “фабрики – робітникам”, “влада – народу”, тобто більшовикам з їхньою ЧК.

Оскільки втримати владу самостійно ця частина “українського” політикуму була не в змозі, остільки вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна-Троцького.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був М. Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу, як нам видається, керуючись простими міркуваннями. Весь їх життєвий та досвід стверджував: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині. Політична форма такого розвитку – створення самостійної української держави на чолі з монархом - австрійським ерцгерцогом. Оскільки самостійно втримати владу ці політики були не в змозі, остільки вони органічно залежала від країн Почвірного союзу, насамперед Австро-Угорщини.

Все це продовжують вперто називати “Українською революцією” та/або “Національно-визвольними змаганнями українського народу”.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА до розділу 1917 р. Хроніка.

Вісті з Української Центральної Ради. – 1917, № № 22/23, 24.

Киевская мысль. – 1917, 3 марта, 27 мая, 3 июня, 6 июня, 16 июня, 25 июня, 29 июня, 30 июня, 1 сентября, 6 октября, 18 октября, 20 октября, 26 октября, 27 октября, 28 октября, 29 октября, 3 ноября.

Народна воля.- 1917, 4 травня, 7 травня, 14 травня, 28 травня, 6 червня, 7 червня, 15 червня, 16 червня, 17 червня, 18 червня , 21 червня, 1 липня, 1 липня, 11 липня, 18 липня, 2 серпня, 15 серпня, 17серпня, 18 серпня, 19 серпня, 22 серпня, 23 серпня, 29 серпня, 8 вересня,1 жовтня, 14 жовтня, 27 жовтня, 28 жовтня, 29 жовтня, 31 жовтня, 2 листопада.

Нова рада.- 1917, , 28 березня, 7 травня, 28 травня, 6 червня, 15 червня, 18 червня, 21 червня, 1 липня, 11 липня, 18 липня, 15 серпня, 17серпня, 18 серпня, 22 серпня, 23 серпня, 29 серпня, 1 жовтня, 27 жовтня, 28 жовтня, 29 жовтня, 3 листопада, 4 листопада, 8 листопада.

Робітнича газета. – 1917, 25 травня, 11 липня, 12 липня, 13 липня, 14 липня, 18 серпня, 8 вересня, 21 вересня, 27 вересня, 1 жовтня, 5 жовтня, 7 жовтня, 25 жовтня, 4 листопада.

Україна: хроніка століття. Довідкове видання. Рік 1918. Київ, Національна Академія наук. Інститут історії України.- 2005.- 402 С.- С. 9, 16, 29, 128.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Том 1. 4 березня 9 грудня 1917 р.- Київ, Наукова думка, 1996.- 588 С.- СС. 37, 38, 40, 42-44,54-55, 80-86, 99-101, 101-105, 106-160, 171-173, 179-180, 213-214, 288, 292, 293, 307- 312, 320 – 321, 330- 340, 341- 358, 359, 360, 364, 365, 367, 370-383, 385-396, 397, 398, 401-402, 405, 408, 409-410, 411, 434, 435 – 440, 441-442, 443, 449, 459, 461, 465, 469, 470, 471, 475-476, 477-478, 479, 480, 481, 486, 488 – 490, 491, 493, 494, 497 , 498, 502-526. 554, 568.

Українська Центральна рада. Документи і матеріали у двох томах. Т. 2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.- Київ, Наукова думка. 1997.- 422 С.- СС. 5, 10, 11, 17, 34, 35, 38, 39, 40, 47, 61, 68, 71, 76, 78, 83, 97, 98, 99, 101-102, 336.

Бойко О. Формування території Української незалежної держави в часи Української революції (1917-1921 рр.)- Київ, 2007.- 62 С.- СС. 4-9.

Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) //http://www.gumer.info/authors.php?name

Галаган М. З моїх споминів.- Київ, Темпора, 2005.- 655 С.- СС. 207, 426.

Грибенко О.М. Державотворчі процеси в Наддніпрянській Україні 1917-1920 рр.: Історичний аналіз: Дис. … канд. іст. наук: Східноукраїнській Національний ун-т ім. В. Даля. — Луганськ, 2007.- 20 С.- С. 8.

Гомотюк О.Є. Центральна рада в українському державотворчому процесі (березень 1917- квітень 1918).- Дис. … канд. іст. наук: Тернопільський державний ун-т.- Тернопіль, 1997.- 24 С.-С. 16.

Зайончковский А.М. Первая мировая война.- Санкт-Петербург, «Полигон», 2002.- 878 С.- СС. 619, 620, 631, 634, 636, 641-42, 652, 654, 657, 660, 662, 663, 680, 684, 688-690, 692-693, 697-698.

Коваль В.В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четвертного союзу: Дис. … канд. іст. наук: НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського. — К., 2002.- 19 С.- СС. 1, 6, 7, 8, 9, 10, 14. 15, 19.

Крижановська О. Таємні організації: масонський рух в Україні.- Київ, інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2009.- 198 С.- СС. 64, 112, 113, 116, 119, 121, 126, 134, 136, 138-139,141, 155.

Пайк А. Мораль и Догма Древнего и Принятого шотландського Устава Вольного Каменщичества. Том 1.- М.: Издательство «Ганга», 2007.- 392 С.- С. 21.

Савченко В. Павло Скоропадський. Останній гетьман України.- Харків, Фоліо, 2008.-379 С.- С. 154.

Савченко В. Симон Петлюра.- Харків, Фоліо.- 2008.- 413 С.- СС. 58-66, 243-273.

Савченко В. Україна масонська.- Київ, Нора-Друк, 2008.- 336 С.- СС. 228-280.

Строков А.А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне.- М., военное изд-во Министерства обороны СССР, 1974.- 616 С.- СС. 460-467, 473-478, 481-482, 483-484, 486-491, 505-509.

Хміль І. С.. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (28 травня – 2 червня 1917 р.).- К., 1992.- СС. 1-33.

1 Брачев В. С. Вказ. праця.

2 Про проекти М. Грушевського в цій царині, в яких він “не дотримувався якогось загального підходу” та про спроби їх імплементації у поточну йому політичну реальність див.: Бойко О. Формування території...- СС. 23-26.