четвер, 17 лютого 2011 р.

МАСОНИ, НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИ ТА КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТИКУМ


Данило Яневський
доктор історичних наук (м. Київ)

МАСОНИ, НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИ ТА КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТИКУМ:
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
(3 березня 1917 р. – 15 січня 1918 р.)


Українська історія – це суцільний детектив імені Агати Крісті. З одного боку, всі дійові особи та обставини ґрунтовно описані, отже, добре відомі та передбачувані. З другого боку, все вкрай заплутано. Читачів плутають численні герої, але найголовніше – сама авторка, неперевершений містифікатор, яка продовжує керувати нашою свідомістю, давно вже перебуваючи в світі Горньому. В цьому сенсі велика кількість українських діячів минулого та істориків всіх епох є вправними послідовниками Агати Крісті. Так само як і вона, професійно заплутують сліди. Так само як і вона, переконують нас в тому, чого насправді, в реальному житті не було і бути не могло. Так само як і вона, видають чорне за високе, а синє – за тепле. Так само як і вона, впливають на підсвідомість читачів безперестанним повторюванням одних і тих самих вербальних конструкцій. Так само як і вона, ретельно приховують одні факти, відволікають нашу увагу від других, безцеремонно підсовують треті. Так само як і вона, багатослівно, яскраво, талановито оповідають про другорядне. Так само як і вона, майстерно і натхненно приховують від нас найбільш суттєве. Єдина відмінність від творів Агати Крісті полягає в тому, що в писаннях принаймні деяких колег відсутні «внутрішні» Еркюль Пуарро та місс Марпл – персонажі незалежні, неупереджені, уважні та щиро зацікавлені у відновленні правдивих, хоч і трагічних обставин часу та місця дії.
Є одна суттєва обставина, яка, в ідеалі, повинна відрізняти писання професійного історика від писань професійного автора детективних романів. Завдання останніх (ясна річ, крім очевидного – продати якнайбільшу кількість книжок) – визначити та покарати злочинців, реабілітувати та відзначити невинних. Завдання перших – всіляко того уникати, хоча б тому, що кількість проданих книжок мало кого хвилює.
Оскільки автор даної розвідки свято переконаний у справедливості сказаного “що було, то і буде; що робилося, то і буде робитися і немає нічого нового під сонцем” (Еккл., 1.9); ба більше – “криве не може зробитися прямим, і чого немає, того не можна вважати” (Еккл., 1.15), остільки, керуючись саме цими вічними методологічними засадами, абстрагувавшись (наскільки це взагалі можливо) від нав’язливих голосінь про велич та звитягу “національно-визвольних змагань українського народу”, поставив перед собою вельми скромні досить завдання, а саме:
- узагальнити досягнення вітчизняних суспільствознавців в царині вивчення поглядів основних політичних гравців на теренах сучасної України на перспективи державного переустрою Росії після усунення від влади Імператора Миколи II,
- з’ясувати час виникнення політико-правового поняття “Україна”,
- сформулювати деякі гіпотези, які, можливо, дозволять по-новому оглянути внутрішньо- та зовнішньополітичні передумови створення в 1917-1918 рр. Української держави на землях, окупованих Росією внаслідок розділів Речі Посполитої (РП).

Частина І
Головні геополітичні фактори


У другій половині 90-х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст. вітчизняні фахівці в цілому дійшли консенсусу: розглядати події, які розгорталися на території сучасної України після усунення від влади дому Романових, можливо та навіть потрібно в контексті подій на фронтах Першої Світової війни. На наш погляд, ці події необхідно розглядати також як в контексті змін на теренах Центральної та Центрально-Східної Європи після ліквідації польської державності наприкінці XVIII ст., так і в контексті розвитку вільномулярського руху, як фактору політичної, інтелектуальної, духовної та організаційної консолідації великоруських, руських (які безпідставно називають “українськими”, навіть в контексті подій ІХ ст.) та польських еліт в межах Російської імперії.


I Світова війна

Авторитети одностайні: наприкінці 1916 р. особливо важливе значення для всіх воюючих країн набуло питання про тривалість війни. Актуалізоване воно було, по-перше, виснаженням всіх матеріальних ресурсів як Антанти, так і Почвірного союзу. По-друге, очевидним для політичного проводу країн обидвох коаліцій було наростання загального незадоволення кількістю жертв війни та обмеженнями, які диктували обставини військового часу. Антанта не приховувала: її головна мета полягала у “повному знищенні” німецької військової потуги. В цілому ця мета країнами Згоди, які зберігали відносну перевагу над коаліцією Центральних держав, теоретично могла бути досягнута впродовж 1917 р. Завершити війну раніше літа 1918 р. для них було неможливо. Їх супротивники, в свою чергу, були цілком свідомі того, що матеріальні та людські ресурси, необхідні для продовження війни вичерпані, будь-яке затягування війни означало їх невідворотну поразку. При цьому Відень таємно від своїх союзників розпочав перемовини про мир з Лондоном та Парижем. В цілому стратегічна ситуація була тяжкою для країн Почвірного союзу, які вимушено перейшли до стратегічної оборони та сприятливою для країн Антанти, які зберігали можливості для проведення наступальних операцій {Строков А.А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне.- М., Военное изд-во Министерства обороны СССР, 1974.- 616 С.- С. 439, 440, 441.}
Інший відомий дослідник вказує на наступні обставини, принципово важливі для розуміння логіки розвитку політичних подій:
- “1917 р. за матеріальними ознаками обіцяв широкі перспективи для Антанти. Вона серйозно могла розраховувати на переможне завершення війни в цьому році. Співвідношення військової могутності обох коаліцій перейшло на її бік”;
- “Центральні держави хоча і зберігали обширні території і хоча її укріплені фронти не дали ще ніде видимої тріщини, але фактично вони знаходилися на межі повного виснаження і неможливості продовжувати війну”;
- “Німеччина викачала зі своєї країни все, що їй міг дати народ”;
- “стан Австрії був ще гірший, і вона вела вже таємні переговори, щоби вийти з війни, офіційно заявивши своїм союзникам, що її армія триматися довше осені не може”;
- “російська армія на початок 1917 р. була вже підірвана; незадоволення народу, … розповсюдилось і на фронт, і події, які охопили країну, не могли не відгукнутися широкою хвилею і в армії”.
Лютневий переворот, констатує О. Зайончковський,- “сплутав карти Антанти, вона не могла почати на всьому фронті комбінований наступ. В цей період відбувалося єдиноборство Західних держав з Центральними при бездіяльності на Російському театрі” військових дій.

Окупація Речі Посполітої

На наше переконання, весь контекст 1917-1920 рр. неможливо розглядати також поза контексту наслідків окупації Російською імперією частини земель Речі Посполитої (РП), які в ХІХ ст. набули назв “Малоросія”, “Південно-Західний край”, “Україна”, а Австро-Угорською імперією інших країв, насамперед Галіції, а також Буковини. Впродовж століть ці землі (за винятком Буковини) були східним кордоном європейського “світу-економіки”, за яким починався “кінець світу” для кожного європейця – “дика, болотиста, пустинна” Московська держава. {Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV-XVIII вв. Том 3. Время мира.- Москва, Прогресс.- 1992.- 679 С.- С. 19.}

Головне завдання володарів цієї держави після 1796 р. – “поборювання польського та українського визвольних рухів. … При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не скільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисельнішими національними громадами цього краю”.{Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911 -1920 рр.): Дис. … канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. — Ізмаїл, 2004.- 20 С.- СС. 11-12.}

Після поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. “Процес ліквідації правової автономії” у Волинській, Київській та Подільській губерніях завершився у 30-40 роки XIX ст., остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого Князівства Литовського {Докл. див.: Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст.- Тернопіль, Астон.- 2007.- 511 С.- С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491; Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917 – 1920 рр.): Дис. … канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. — Чернівці, 2005.- 20 C.- С. 8, 9, 10, 11.}. Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії “українське село” – “польський поміщицький двір”. Цей конфлікт, в якому “перевага в силі виразно була на боці селянства” сягнув апогею у роки I Світової війни й “Української національної революції 1917- 1921 рр.”. Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, “переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки”. При цьому “можна твердити з високою долею правдоподібності”, що “процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру”. Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати “війною”, стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні поклдав лише “вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська”.{Гудь Б.В. Україно-польські конфлікти XIX- першої половини XX століття: етносоціальний аспект: Дис. … д-ра іст. наук: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. — Львів., 2008.- 34 С. – СС. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.}
Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях - ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювало тут політико-правове та соціально-економічне життя. Йдеться, насамперед, про “Уставні земські грамоти – законодавчі тексти судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру”. “Під каток” імперської машини потрапили і “різноманатні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти”, якими вона користувалася принаймні “з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р (Київщина) та 1452 р. (Волинь)”. До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах Великого князівства Литовського/РП набувала поширення з другої половини XV ст.; “на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди”, “багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права”{Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: гінеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст.- Автореф. дис. … канд. іст. наук.- Київ, 2005.- 18 С.- С. 10, 11, 12, 14.}.

Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну масу “підданих” – “… нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами”, а “запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам”. Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: “соціально-економічні та політичні особливості Поділля”, по-перше, “не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком”, а, по-друге, “попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти”.
Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830 - 1831 рр., коли “самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля .. З “початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП.- Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва”, а під час збройних заворушень 1905-1907 рр. “зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів”.{ Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793 – 1914 рр.).- Автореф. дис. … канд. іст. наук.- Київ, 2007.- 20 С.- С. 10, 12, 15.}

В конкретній політичний ситуації обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою повстань декабристів та польського, масонерія на теренах Російської імперії за оцінкою компетентного одеського дослідника Віктора Савченка, “пішла у глибоке підпілля”. Наразі маємо хіба відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лізогуби, Михайло Лорис-Меликов, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо Микола Костомаров та багато інших видатних політичних та громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст.. був Михайло Вієльєгорський {Савченко В. Україна масонська.- Київ.: Нора-Друк.- 2008.- 336 С.- СС. 137-227 та ін..}

Вільні каменярі, змушені емігрувати до Франції. “Генерали, аристократи, шляхта збирались здебільшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом”, а якщо сказати прямо – був одним з найбільш впливових масонів свого часу, так само як і друга ключова персона радикального еміграційного дисидентського середовища – Йоахим Лелевель, тісно пов’язаний з масонськими ложами Франції, Італії та Німеччини. { Дильонгова Г. Історія Польщі. 1795-1990. Київ, видавничий дом “Києво-Могилянська академія”, 2007.- 237 С.- С. 58.}

Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?

Сучасні знання про братів-мулярів, які діяли на території Російської держави, найбільш повно, як нам видається, викладені у монографіях В. Брачева, О. Крижановської, В. Савченка, а також у фундаментальній розвідці московського дослідника А. Сєркова. Щоправда, вони подекуди розходяться між собою у важливих деталях (наприклад, про перебіг Конвенту “Великого Сходу Росії” 1912 р.). Принципово важливий висновок, який випливає з їх розвідок, на нашу думку є таким: участь у масонських ложах, які Російська імперія успадкувала разом із загарбаними землями РП, від 1772 р. і впродовж всього ХІХ - початку ХХ ст. була єдино можливою продуктивною формою політичної та громадської діяльності представників великоруської, русько/української та польської еліт, які переймалися питаннями трансформації тогочасної Росії у правову демократичну державу.

Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзського, Стокгольмського університетів, академік Російської Академії наук, визначний просветитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851 - 1916 рр.).
Першу “національну” ложу в юрисдикції “Великого Сходу Франції” на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів в країні сягнула 40. Як відзначає В. Брачев, “вже с перших кроків в Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей “істинного” масонства. Проблема морального самовдосконалення “братів” цікавила мало. … Політчни успіхи французського масонства … не могли не надихати російських братів, не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях” { Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) // http://www.gumer.info/authors.php?name}. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської Академії наук І. Лучицький. Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу “українську” ложу – “Київська зоря”. Ії очолив відомий громадський та політичний діяч барон Ф. Штейнгель.


Вищою точкою розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвенті лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Нєкрасова. Саме цей з’їзд, участь в якому від “України” взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою “поворотною” подією в історії російського масонства. За даними, які наводить В.Брачев (посилаючись при цьому на свідчення М. Некрасова), на той момент в Росії нараховувалося не менше 14 - 15 лож, з них 5 - в Петербурзі, 3 або 4 в Києві, 1-2 в Москві та по одній – в Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з'їзду – другорядне, здавалося би на перший погляд, питання про назву ложі. “Переважна більшість делегатів,- пише в зв’язку з цим В. Брачев,- були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйнятну в Європі назву – “Великий Схід Росії”. Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М.С. Грушевський і рішуче зажадав, щоби в назві нової масонської асоціації ні в якому випадку не було слова «Росія. «Він обіймав в цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко“,- цитує спомини О.Гальперіна Брачев.

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо “канонічності” або “не канонічності” ВСНР {як показала О. Крижановська, принаймні деякі дослідники вважають “парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що існувала окремо й паралельно з масонським Орденом”.} , наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали і надалі. Зокрема, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), “яких підтримувала масонська частина київських кадетів”, під час переговорів з головою ЦК партії конституційних демократів П. Милюковим, зажадали підтримки вимоги “надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії”. На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололося з питання про ставлення до I Світової війни: більшість, головним чином “росіяни”, підтримували гасло “війни до переможного кінця”; меншість, головним чином “українці”, виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.

“Несподівана” для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком мотивованою. Тут важливо звернути увагу читачів на ту обставину, що російське масонство після 1912 р., по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів на власне моральне удосконалення. По-друге, всередині “політичного” російського масонства, утворилася первісна лінія наступного організаційного та політичного розламу з ключового питання – якою має бути післяроманівська Росія і чи повинна вона бути взагалі? По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформації Російської держави у демократичну за європейським зразком, російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об»єктивно набула всіх ознак антимонархічної, заколотницької, антидержавницької за правовими поняттями того часу організації.

Такий висновок прямо випливає із тексту статуту “Великого Сходу Народів Росії” (ВСНР), написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Нєкрасовим. Документ “проголосив метою ордену «захист прав людини і громадянина”, “встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків,- пише В. Савченко,- відроджене на початку ХХ ст.. російське масонство Великого Сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру”.

Перша Світова війна стала ще більш радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р. ВСНР взяв курс на війсковий переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михаїлу . Організацію очолили М. Нєкрасов, О. Керенський, депутати ІV Державної думи, лідери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко.

Станом на 1917 р загальне число членів ВСНР. сягнуло 600-800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в 30, чи то в 50 ложах. 15 з них “працювали” в Києві і нараховували в своїх лавах 200-300 осіб. Найбільш відомими діячами в своєму середовищі на території південно-західних губерній Росії були А. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, В. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. “Можливо серед київських масонів були” також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, А. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але “назви, належність, і кількісний склад їх,- як вважає В. Савченко,- встановити неможливо”. О. Крижановська вказує на те, що керівним центром всіх київських лож була так звана “Мала рада”, до складу якої увіходили М. Грушевський, С. Єфремов, Ф. Штейнгель та інші Зауважимо: саме цю назву перебрала інституція, покликана діяти між сесіями УЦР! Основна публічна масонська діяльність на теренах Південно-Західного краю Росії творилася головним чином у місцевих осередках Всеросійського союзу міст (голова - Ф. Штейнгель, члени - М. Біляшівський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський та Всеросійського земського союзу (голова - С. Шликевич).

Саме вони, а також присутні в Києві члени Державної думи, голова губернської земської управи М. Суковкін, голова міського комітету Союзу міст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зібрання Ф.Безак, міський голова Ф. Бурчак, невстановлені до сьогодні члени Військово-промислового комітету, деяких “національних” організацій вже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирішили створити і створили у Києві місцевий “тимчасовий уряд”. «Об’єднана Рада громадських організацій мала перебрати всю повноту влади у місті. “Вже наприкінці лютого – на початку березня 1917 р,- читаємо у дослідженні В. Савченка,- масони розділили між собою найважливіші повинності, що залишилися від “старого режиму”, захопивши політичний олімп України”. Вони “майже повністю заповнили склад першого і другого міністерства князя і масона Г.. Львова”, … “зайняли місця комісарів Тимчасового уряду по губерніях і мегаполісах імперії”, … “тримали під своїм негласним контролем Петроградську раду робітників (так в тексті.- Д.Я. коректно – “робітничих”) і солдатських депутатів (до початку вересня 1917 р.)”. Серед новопосталого державного керівництва до масонських лож належали провідні урядові діячі - М. Авксентьев, П. Буришкін, М. Василенко, О. Гальперін, О. Гучков, І. Єфремов, А. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називає “куратором масонства України”), Ф. Кокошкін, О. Коновалов, О. Ліверовський, Г. Львов, М. Нєкрасов, П. Переверзєв, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелеєв, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеїдзе, О. Шингарьов. До “найзаконспірованійшої військової ложи”, за В. Савченком, увіходили керівники збройних сил російської держави - М. Алєксєєв, О. Брусилов, В. Гурко, (вирогідно), О. Колчак (вирогідно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузський, П. Скоропадский.

“Стараннями О. Керенського масони ставали на всі ключові пости Південного Заходу: губернські комісари, нові керівники місцевих дум і земств, керівники судових палат в українських губерніях”. Київський “тимчасовий уряд” - виконком Ради об’єднаних громадських організацій - очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Ніковський, С. Шликевич, комісаром військової округи - К. Оберучев, комісаром пошти та телеграфу – О. Зарубін, губернським комісаром Тимчасового уряду – К. Суковкін, губернським комісаром Київщини – О. Саліковський, комісаром Києва К. Василенко, комісар Одеси – Л. Веліхов. Рясно були представлені масони і в інституціях УЦР. Так, в першому складі Генерального секретаріату було мінімум 5 масонів: О. Зарубін, Б. Мартос (можливий масон), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. В кабінеті Д. Дорошенка 7 з 10: – сам Д. Дорошенко, О. Зарубін, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабінеті Винниченка, затвердженому у вересні, в свою чергу з 11 членів уряду 6 були масонами. В Малій раді їх було мінімум 11: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубін, М. Зільберфарб, М. Іоселевич, А. Ніковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлєв. До цього списку О. Крижановська додає імена таких відомих діячів як А. Галіп, А. Лівицький (з 1918 р.), А. Марголін, Є. Петрушевич, В. Шемет.

Але політичних викликів, породжених відстороненням від влади Миколи ІІ, масонство не витримало. “М. Грушевський та його однодумці,- пише В. Савченко,- пішли на конфлікт з О. Керенським у питанні створення національної держави. У той самий час Ф. Штейнгель і К. Василенко, намагаючись відвернути українських масонів від впливу М. Грушевського, виступили проти негайного наміру Центральної ради захопити всю владу в Україні”. Нищівного удару масонству зразка 1917 р., як вважає В. Савченко, завдала “корніловська змова”. Саме вона розділила вільних мулярів на прихильників воєнної диктатури та пріихильників Тимчасового уряду. В серпні 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо генерального секретаря Верховної Ради ВСНР керуючому справами Тимчасового уряду О. Гальперіну. “Базові стосунки братерства та дружби між масонами поступово, під впливом політичних факторів,- пише В. Савченко,- поступилися місцем почуттям суперництва, неприязні”. У серпні-вересні конфлікт всередині київської масонерії – між прихильниками УЦР та Тимчасового уряду “став незворотнім”: К. Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Київської судової палати С. Чебаков “погрожував” УЦР карним переслідуванням за “сепаратизм”. Вирішальними причинами руйнації колись єдиної масонської спільноти стали “соціальна нетерпимість та “українське» питання”. Київські масони розділилися на дві антагоністичні групи – “федералістів” (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та “самостійників” – (А. Левицький, А. Ніковський, С. Петлюра, С. Шелухін), кожна з яких мала свою “Велику ложу України”.


М. Грушевский і масонство

В межах даного дослідження доцільно докладніше висвітлити наявні відомості про участь майбутнього голови УЦР у масонському русі. Наразі точно невідомо, де, коли і ким він був посвячений. За одними даними, це сталося “до або після 1903 р.” в Парижі, а в 1909 р. він вже належав до київської ложі “Правда”. Останнє, як видається деяким дослідникам, є маловірогідним, оскільки в 1894 - 1914 рр. Грушевський жив у Львові, тобто на території Австро-Угорщини. Якщо він був підданим Ґабсбургів, то, в цьому випадку, є маловірогідним, що він міг обіймати провідні посади у “російській” ложі. Якщо ж він мав російське підданство і був прийнятий до київської ложі, то в цьому випадку відкритим залишається питання, в який спосіб тогочасний голова НТШ мав брати регулярну участь у засіданнях цій ложі, проживаючи постійно у Львові? Регулярно при відвідинах Києва Михайло Сергійович зустрічався – і це відомо абсолютно точно із службових філерських рапортів - із австрійським консулом, з яким “засиджувався годинами” на квартирі останнього. Зміст цих розмов нам до сьогодні невідомий (хіба звіти про них осіли в архівах австро-угорського МЗС), так само як і невідомі врешті-решт мотиви, які спонукали Грушевського 1917 р розірвати кревний зв’язок із масонством та влитися до лав новонародженої УПСР. Але нещодавно стало відоме інше. Як встановила О. Крижановська, київський, волинський і подільський генерал-губернатор в 1908–1914 рр., генерал-лейтенант Ф. Трепов попереджав: “політична орієнтація Михайла Грушевського рішуче спрямована проти Росії”, і що він прагне “відокремити 10 губерній та дві області від Росії задля їх прилучення до Червоної Русі (тобто до Галичини.- Д.Я.) та утворення суверенної української держави”. Попереджав про це своє керівництво, між іншими, і полтавський губернський жандармський начальник.

Чого прагнули «вільні муляри»?


В пошуках відповіді на це питання можна звернутися, наприклад, до послуг пошукача Google. Запит на слово “freemason” за декілька секунд дасть принаймні мільйон з чвертю посилань. Якщо звернутися до інформацій, розміщених на офіційному інтернет-представництві вітчизняної вільномулярської ложі, то вичитати там можна, зокрема, таке.
Першим та головним документом, який узагальнював існувавші основні принципи життя вільномулярських лож та їх членів є “Конституції Андерсона Або Давні заповіді вільного муляра”, видані священником Джеймсом Андерсоном 1722 р. Перший параграф документу “Про Бога та Релігію” формулював сенс існування Ордену: “Вільний Муляр зобов’язаний, в силу даної їм обіцянки, підкорятися моральному закону; і якщо він вірно розуміє Королівське Мистецтво, він ніколи не стане нерозумним атеїстом або невіруючим вільнодумцем. … Вільні Муляри повинні бути людьми доброчесними і вірними, тобто бути людьми честі і людьми чесними, без залежності від особистих переконань і конфесійної належності кожного з них..”.
Параграф другий “Про Світську Владу, Вищу і Призначену”, визначав взаємостосунки члена братства із владою його країни: “Вільний Муляр є лояльним підданим світської влади, де б він не мешкав і не працював; він ніколи не повинен приймати участь в заколотах і тайних злих задумах проти миру і благополуччя народу, рівно як і не вести себе як не належить у відношенні призначених представників влади; … Якщо Брат повстане проти держави, з ним не будуть об’єднуватись в цьому повстанні, але будуть жаліти за ним, як за будь-яким нещасним; однак якщо його засудять за цей один тільки злочин – незважаючи на істинно лояльне, за своєю суттю, Братство може і повинне заявити про свою неучасть в його бунтарському пориві, а також надалі не подавати причин і не множити заздрість до існуючої законної влади, - він не може бути виключений з Ложі, і його узи з нею залишаться нерушимі” .
“Дванадцять основних заповідей братства” або так звані “Ландмарки”, в свою чергу, визначали основні принципи його щоденного функціонування:
1. “В основі Братства є традиційна віра у Всевишнього, Великого Будівничого Всесвіту, що ніяк не суперечить різним релігійним віруванням і переконанням, а навпаки об’єднує їх у високому гуманному стремлінні”.
2. …
3. “Організаційно Братство є Орденом, до якого належать тільки мужі незалежні і доброї слави, що сповідують у своєму житті ідеали гуманності і братерства у їх глибшому сенсі”.
4. …
5. “Братство спрямовує своїх членів на духовне самозбагачення, випромінює через них свою високу гуманність на людську спільноту”.
6. “Члени братства зобов’язуються поважати переконання і віру кожного, не допускати у своєму колі протистояння політичних чи релігійних думок, бо воно засноване на братерській згоді і взаєморозумінні”.
7. …
8. …
9. “Братство приймає до свого кола лише чесних і моральних повнолітніх осіб, спроможних осягнути безмежність пізнання”.
10. “У своєму колі члени Братства плекають любов до своєї Батьківщини, послух її законам і пошану до законної влади. Вони вважають, що їхній перший обов’язок – шанувати всяку натхненну Працю”.
11. “Члени Братства зобов’язуються, дотримуючись свого гідного і високоморального рівня, не викривати сутність духовних основ організації і поширювати її моральний вплив на широкі суспільні кола”.
12. “Члени Братства зобов’язуються без вагання подавати один одному братерську допомогу за всіх найскладніших обставин, навіть наражаючи себе на небезпеку…” .
Джерело


Але найголовніша заповідь масонства полягає,- принаймні так стверджує найвідоміший та найавторитетніший масонський автоитет Альберт Пайк,- в наступному: “Заповідь нову даю вам: щоб любили один одного. Як я любив вас, щоб і ви любили один одного. По сьому знати муть усі, що ви мої ученики, коли любов мати мете один до одного” (Іоанн, 13: 34-35).

Спираючись на дані, наведені в дослідженні В. Савченка, можна сформулювати гіпотезу про те, що сама ідея проекту “Україна” та її розробка впродовж всього XIX ст. належала саме вільним мулярам. Саме масони створили першу “українську” людину, буквально виліпили її з кріпосного енгельгартівського козачка1. Саме художній геній Шевченка витворив міф “України”, яка чекає свого Вашингтона з його “новим і праведним законом” (“Юродивий”, 1857 р.).

І тут виникає просте питання: від кого і коли Тарас міг дізнатися про факт існування Північно-Американських Сполучених Штатів, принципи їх державного устрою та першого президента? Припущення, що в дитинстві він мав широкі можливості для користування бібліотекою, телевізором, мобільним телефоном, навіть для вітчизняного українознавства є занадто радикальним. Вірогіднішим може бути припущення, що відповідні інформації він дістав в Петербурзі після викупу з неволі 1838 р. (але до дня арешту в 1847 р.) від своїх масонських спонсорів і благодійників (К. Брюллов, М. Вієльгорський, В. Жуковський, Н. Кукольник, П. Мартос, Ф. Толстой, М. Чайковський) та “братчиків” з числа кирило-мефодіївців1. Вітчизяне шевченко- (але не тільки)знавство списало грубі стоси папери на цю тему, але так і не спромоглося, наскільки нам відомо, констатувати очевидну річ: Шевченко достаменно знав, що перший президент Сполучених Штатів був масоном – так само як в абсолютній більшості своїй і отці-засновники США, які сформували країну згідно з масонськими приписами. Своєю історичною формулою Шевченко протиставив їх втілений на практиці ідеал державного устрою, тобто “праведний” закон, закон “новий” - закону “старому” та “неправедному”. А останнім таким в географічному ареалі, в якому народився, жив і творив Тарас, був “закон” романівський, тобто тотальне свавілля, яка запанувало на Правобережжі Дніпра після 1772 р. Можлива й інша інтерпретація: під “старим” і “праведним” законом Тарас Григорович, як нам видається, розумів якраз скасований Російською імперією “закон” ВКЛ/РП, вищою точкою якого був Статут Великого князівства Литовського.
В цьому сенсі можна стверджувати, що М. Драгоманов, один із беззаперечних лідерів “Старої Громади”, розбудував свою політичну теорію майбутнього устрою України як спільноти самоврядних громад, спираючись на базові масонські постулати, з якими сьогодні кожен охочий може ознайомитися на відповідному сайті.
В цьому сенсі можна стверджувати, що вся “громадівська” діяльність була пересякнута вільномулярським духом, в основі якого – поступ та ретельне “обтісування” людської душі, відрив її від грубого матеріального світу і підготовка до життя в світі братерської любові, толеранції, взаємодопомоги. Якщо ці принципи дозволили сформувати вічно живого національного генія з нікому непотрібного, нікому невідомого і, в принципі, приреченого на пожиттєве рабство кріпосного хлопчика, то чому цей досвід не можна застосувати до всіх людей? Це питання, очевидно, носить характер цілком риторичний. Але відповідь на нього все ж таки можна вивести з практичної роботи як самої “Громади”, так і її політичної “надбудови” – РУП/УПСФ. Цей досвід засвідчив: така успішна робота цілком можлива – навіть супроти негативно налаштованої проти неї держави, яка зробила майже все від неї залежна, аби такої роботи не допустити. При цьому слід взяти до уваги, що приснопам’ятні Валуєвський та Емський укази були лише епізодами окупаційної культуртрегерської політики романівського режиму на окупованих “окраїнних” землях.
В цьому сенсі можна стверджувати, що інтелектуальний та політичний досвід масона М. Грушевського, якого, правдоподібно, затягнув до масонерії В. Антонович, був цілком відмінним від інтелектуального та політичного досвіду його нових однодумців. Адже у досить молодому віці Грушевський емігрував до Австро-Угорщини. Як вчений та громадський діяч він сформувався саме у Львові, тобто в системі політико-правових реалій “двоєдиної” монархії, а не монархії романівської. А поточна практика першої – на відміну від поточної практики другої – була цілком відмінною. Ґабсбурги толерували релігійні та культурні особливості русинів, Романови їх нищили. Іншими словами, двадцятирічне життя Грушевського в ґабсбургскій державі кожного дня демонструвало йому практичні можливості позитивного впливу державних інститутів на рівень національного, культурного, релігійного розвитку його народу. При цьому Дунайська монархія була, все ж таки державою мультинаціональною, мультиконфесійною, мультикультурною – попри всі проблеми кожному там знаходилося якесь місце під сонцем.
Як нам видається, проблема тут в тому, що місце рутинної роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутої на покоління, може заступити робота по створенню власної національної держави, яка повинна виступити інструментом для революційних перетворень, інструментом, який дозволить навіки-вічні поховати економічне, національне, соціальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого інструменту слід лише всіляко сприяти розвалу окупаційного режиму – сприяти і словом, сприяти і ділом.
Власне цим і займався М. Грушевський впродовж всіх 20-ти еміграційних років, користуючись при цьому поблажливим ставленням окупаційної ж австрійської адміністрації. Адже всіляке послаблення геополітичного конкурента було, є і залишається однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей будь-якої держави. І Ґабсбурги в цьому не були оригінальні – Романови чинили так само, підтримуючи в той чи інший спосіб (в залежності від обставин часу та місця) на своїй території діяльність відповідно антинімецьку та антиавстрійську.
В принципі, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та політичні погляди структури, представники якої обіймали ключові місця в усіх без винятку національних українських державних утвореннях (хіба за винятком ЗУНР) в 1917-1920 рр. Наявна інформація дозволяє висловити обережне припущення: не всі з тих, хто взяв участь у лютневих подіях, були масонами, але всі масони, принаймні київські, знали про ті події заздалегідь. В політичних баталіях 1917-1920 рр. з декількох сотень членів братства брали участь хіба зо два-три десятки – хіба колись ми дізнаємося інше.



Конфлікт Михайло Грушевський - Олександр Керенський та його вплив на трансформаційні процеси в Російській державі в 1917 р.


Особистий, світоглядний, згодом політичний конфлікт між головою Тимчасового уряду, єдиного в 1917 р. легітимного органу влади на території Російської імперії/республіки, з одного боку, та беззаперечного лідера сепаратистського українського руху, з другого (назвемо це “конфліктом “першого рівня”), як на наш погляд, став одним з ключових суб’єктивних факторів, який врешті-решт унеможливив діалог поміж загальноросійською демократією та українськими (але не тільки) націонал-соціалістичними партіями, об’єднаними в Українській Центральній раді. Відсутність продуктивного діалогу згодом переросла у відкриту ворожнечу (назвемо це “конфліктом “другого рівня”).
Цей конфлікт в кінцевому рахунку перекреслив можливості демократичної трансформації Російської держави.
Цей конфлікт в кінцевому рахунку перекреслив можливості створення демократичної української держави.
Цей конфлікт в кінцевому рахунку призвів до встановлення на території Російської держави комуністичної тоталітарної диктатури.
Цей конфлікт в кінцевому рахунку мав наслідком десятки, якщо не сотні мільйонів жертв перманентних зовнішніх та внутрішніх воєн, голодоморів, репресій.
Цей конфлікт спонукає нас, об’єктивно його жертв у третьому-четвертому поколіннях, уважніше придивитися до його першоджерел.
Перша позиція в цьому конфлікті, представлена більшістю вільних мулярів обстоювала принципи права, демократичні процедури при ухваленні рішень, безумовне дотримання зовнішньополітичних зобов’язань Росії. В їх випадку, на цьому треба наголосити спеціально, декларовані та реальні політичні цілі, яких вони намагалася досягнути, співпадали між собою.
Друга позиція, представлена меншістю “каменярів”, виходила з можливості та необхідності ігнорування існувавших правових принципів, демократичних процедур, зовнішньополітичних зобов’язань Росії, досягнення прихованих, а не декларованих політичних цілей будь-якою ціною. При цьому декларовану політичну мету (створення держави “Україна” як складової частини федеративної демократичної Російської держави) та реальні політичні цілі (ліквідація Східного фронту і створення на частині території Росії маріонеткової монархії під австрійським протекторатом) сумістити в межах однієї політичної практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих “Національно-визвольних змагань” та запровадження на території сучасної України людоїдського політичного режиму.

Конфлікт політичних орієнтацій двох груп “вільних каменярів” (але не тільки їх):
більшості, яка реалізовувала курс на скликання Всеросійських Установчих зборів та завершення війни у складі переможної Антанти та меншості (але не тільки їх), яка підтримала курс на ліквідацію Східного фронту будь-якою ціною і в найближчій перспективі, на недопущення скликання Всеросійських зборів тощо під впливом соціально-економічних реалій, породжених І Світовою війною, втягнув у цю інфернальну воронку (назвемо це “конфліктом “третього рівня”) всі діючі тоді політичні сили та соціальні верстви. При цьому більша частина останніх, об’єднана в Українській Центральній раді, спровокувала, розповсюдила невідомий їм конфлікт “першого рівня” на все населення Південно-Західного краю Росії, тобто на більшу частину сучасної України. Інструментом стали гасла негайного завершення війни, негайної ліквідації інституту приватної власності, насамперед на землю та незаконну передачу цієї власності до так званих “земельних комітетів”, тобто 90% (ба більше) всього населення. Саме ухвалення УЦР відповідного земельного “закону”, який нічого спільного з правом не мав, зумовив як реактивні темпи розвалу Східного фронту, так і радикальну (але швидкоплинну) підтримку селянством як Центральної ради, так і проголошеної нею Української республіки, яка, згідно із міфологічними селянськими уявленнями одна тільки і могла раз і назавжди гарантувати їм право на земельну власність.

Доктринальні погляди М. Грушевського в царині державного переустрою Росії


Останні за часом серйозні дослідження, свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, якими керувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були наступні:

- провідником національного відродження є український інтелігент,
- безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом,
- “істотною домінантою”, яка визначає “динаміку національного відродження” є “українська національна ідея”.

Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення дефініції “українська національна ідея” так і не сформулював – чи то з браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він “науково обґрунтував” інше поняття – “національна свідомість”, як “духовний фундамент”, на якому “здійснюється національне відродження”. А “вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського”.{Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис. … канд. іст. наук: Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. — Т., 2003.- СС. 9, 15.}

На думку Грушевського-науковця, в самій історії діють три основні групи чинників: “народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії”. При цьому він вбачав “основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості”{Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського…- СС. 11, 16}, а саму культуру – “одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу”. Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок - основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу {Валіон О.М. Вказ праця...- С. 15.}.

Оскільки, на думку М. Грушевського, “історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є поділ людства до щастя і правди”, остільки саме сучасна йому доба повинна була “ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом”. Саме “реалізація в суспільстві солідарних почуттів”, вважав голова УЦР, є “шлях до правди, добра, щастя”. Таким чином, підсумовував вчений, основними тенденціями суспільного розвитку “є тенденції солідаризму та індивідуалізму”.{Будз В.П. Вказ. праця...- СС. 11, 12, 13, 15, 16} Саме з цим теоретичним наробком на герці державного будівництва Михайло Сергійович Грушевський і заходився будувати незалежну, самостійну, соборну Українську державу. Власне цим обмежувалися донедавна і знання про державницькі уявлення та візії голови УЦР.

2008 р. авторитетні дослідники Т. Осташко та Ю. Терещенко запровадили до обігу науково-документальне видання, присвячене драматичній долі одного з австрійських ерцгерцогів – Вільгельма Ґабсбурга-Лотрінгена, відомого в історії нашого народу під прізвиськом Василь Вишиваний. Дослідники чи не вперше в українській історіографії констатували очевидну для польської політичної думки тезу: остаточний розділ Польщі 1796 р. не означав, як виявилося, завершення процесу в цілому: польський спадок продовжував хвилювати європейських правителів, насамперед Ґабсбургів, Гогенцоллернів та Романових впродовж всього ХІХ ст. Кожен мріяв про своє:
- “одвічною мрією” перших було –“ приєднати до імперії всю Польщу” і тому імперський Відень ніколи не погоджувався на поділ Галичини на польську та українську частини,
- Берлін прагнув імплементувати в політичну практику концепцію “королівства Київського” відомого німецького філософа Гартмана, яка була схвалена особисто О. Бісмарком {Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Ґабсбургів.- Київ, Темпора, 2008.- 381 С.- С. 6, 7, 47.},
- самозрозумілою метою Романових було приєднання до своїх південно-західних володінь підавстрійської Галичини: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого – не допустити подальшого наростання польського руху спротиву та, заразом, поменшити католицькі впливи на південно-західних імперських теренах.

На рівні політичної практики події розвивалися наступним чином.

Офіційна позиція Габсбургського трону полягала, “в тому, що відповідно до угоди з Вільгельмом I, із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде утворена самостійна монархія з дідичною монархією і конституційною формою правління”. Включати Галичину до складу цієї держави не передбачалося в принципі, а в принципі передбачалося розширити автономію Галичини” із правом “самостійного урядування у своїх краєвих справах”. Обережна позиція Австрії в цьому питанні зрозуміла – її підданими були 3 мільйони русинів, які під габсбургським скіпетром за століття розвинулися практично до рівня повноцінної нації. Єдине, чого їм бракувало, – своєї держави. Для Австрії як безпосередньої сусідки України,- слушно відзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко,- і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу”. Тим більше, додамо від себе, під німецьким протекторатом. Крім того, Берестейські переговори поставили у практичну площину переведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами… Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина, таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини {Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Вказ. праця.- СС. 15, 16, 47.}
Однак, треба відзначити, що у вищих імперських колах існували й інші погляди на польське та українське питання в контексті назрілого переформатування двоєдиної монархії. Антиросійські погляди наступника престолу Ґабсбургів Франца-Фердінанда були відомі українським діячам. Таємним політичним радником ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, довголітній адміністратор маєтків Предстоятеля Української греко-католицької Церкви Митрополита Андрея Шептицького. Головний мотив інтересу Франца-Фердинанда до української проблеми - намір у разі сходження на престол реформувати двоєдину монархію на триєдину. Третьою рівноправною частиною мала бути сформована хорватсько-південно-словянська держава. Всі ці плани в один момент перекреслила куля Гаврили Принципа.
Тим не менше, і після сараєвського пострілу головна мета – тривале послаблення Росії продовжувало залишатися головною метою Австро-Угорщини у війні. В практичній політичній площині це, зокрема, означало зацікавленість Габсбургів у створенні на території Росії окремої української держави, але без Східної Галичини. В цьому пункті престол та австрійський український політикум принципово розходилися. Це мало наслідком, зокрема, наростання радикальних настроїв в його середовищі, усунення від керівництва поміркованих діячів як М. Василько та К. Левицький та приходу до керма Української парламентарної репрезентації радикально антипольські налаштованих Л. Бачинського, Є. Олесницького, Є. Петрушевича, Ю. Романчука. Останні висунули на перший план ідею створення в межах Австро-Угорщини окремого національного коронного краю у складі української частини Галичини та Буковини. Саме ці плани галицького проводу, тобто створення із східної Галичини та Буковини одну єдину провінцію “Україна” у складі Австрії” підтримував і намагався реалізувати також і Ґабсбург-Лотрінген/Вишиваний.
Єдиної концепції на майбутнє своєї країни еміграційне українське політичне середовище виробити на століття так і не спромоглося. Під впливом ідеї В. Липинського про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах, група емігрантів з так званої Великої України та Галичини, яка зійшлася на таємну політичну нараду у Львові в 1911 р., висунула на порядок денний питання про політичну самостійність України у трьох династичних варіантах. Варіанти кандидатур на київський престол такі: 1) Іоахім, син Вільгельма II; 2) один з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда; 3) один з представників дому Романових. Основна політична вимога – створення на т.зв. українських етнографічних землях під протекторатом або Росії або Австро-Угорщини конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне саме задля реалізації цієї яскравої ідеї і було створено “Спілку визволення України”, яка впродовж всього періоду своєї діяльності патронувалася та фінансувалася австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли остання остаточно “віддала перевагу польській складовій своєї політики”.{Там само.- СС. 7, 8, 10, 11, 12, 13.}

Наявні насьогодні відомості дозволяють констатувати: напередодні усунення від влади імператора Миколи II політичні сили, які діяли на більшості території сучасної України, обґрунтували такі основні підходи до переустрою Російської держави та механізми їх імплементації.
Перший, правовий та легітимний (тобто такий, який виразно підтримувався більшістю населення), якій обстоювали більшість членів масонських лож та загальнодемократичних партій, в.ч. утворених на базі Старої Громади: Росія – федеративна демократична республіка; інструмент установлення – Всеросійські Установчі збори. Цей принцип підтримувався союзниками Росії по коаліції.
Другий, також правовий (але нелегітимний з точки зору більшості населення підросійських земель), який обстоювали польські політичні партії, вимагав відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Цей принцип, на відміну від першого, не підтримувався країнами Згоди, насамперед Великою Британією.
Ці обидва правових принципів виходили з несумісних між собою концепцій права і не могли бути узгоджені в межах однієї політичної системи.
Третій, політичний принцип, який обєктивно намагалися реалізувати М. Грушевський та його прихильники, мав за мету створення на неіснуючих в правовому або адміністративному сенсі українських етнографічних землях “|національної держави (у формі монархії) під австрійським протекторатом. Засіб реалізації вбачався в стимулюванні державного розвалу Росії, зокрема шляхом якнайскорішої ліквідації Східного фронту І Світової війни, майнових станів, інституту приватної власності, існувавшої політико-правової системи.
Четвертий, також політичний принцип, полягав в необхідності створення на території так званих “українських етнографічних земель” національної соціалістичної республіки “робітників та селян” як інструменту національного розвитку “українського” народу. Засіб реалізації – національна революція робітників та селян у союзі з аналогічною революцією на теренах великоруських губерній. Адептами цього підходу виступали, насамперед, В. Винниченко та основна маса членів українських націонал-соціалістичних партій.
П’ятий політичний принцип, який намагалися пропагувати та реалізувати маргінальні політичні групи типу Української партії самостійників-соціалістів, полягав в необхідності проголошення самостійної незалежної Української держави – “від Карпат до Чорного моря”.
Несинхронізовані між собою у часі та просторі спроби імплементації вказаних та інших політичних цілей у поточну реальність мали наслідком фізичне знищення на території сучасної України основної маси елітних суспільних груп, руйнування біологічних основ існування народу, ліквідацію основних культурних та інтелектуальних досягнень попередньої історичної доби, усталення тоталітарного режиму, умовою існування якого була ліквідація національних, культурних, конфесійних та інших форм самоідентифікації народів на окупованих територіях, створення якісно нової спільноти, ментально та психологічно не пов’язаної з надбаннями попередньої тисячолітньої доби.
В другій частині цієї розвідки ми, на прикладі конкретних дій основних політичних гравців, які діяли на більшості території сучасної України, спробуємо дослідити коректність або хибність викладених тез.

ЧАСТИНА ІІ. ХРОНІКИ. 

2 коментарі:

  1. з точки зору розуміння як саме встановилася в Російській Імперії марксистська людожерська діктатура є надзвичайно цікава книга написана провідним спеціалістом з вивчення ТЕРОРИЗМУ(!) ізраільтянкою Ганною Гейфман. Це унікальна робота нічого подібного до неї не виходило ніде. Ганна доводить що весь сучасний тероризм, арабський чи будь який- це прямі нащадки нелюдків які вбивали громадян Украни і Росії у війні террору 1900-1910 рр коли загинуло до 20 тисяч , переважно людей які ніякого відношення до політики чи адміністрування країною НЕ МАЛИ. Російський переклад: http://www.kouzdra.ru/page/texts/geifman/

    В Іншій книзі Ганна вказує і на корені сучасноі війни терору: це табір підготовки терористів У КРИМУ який діяв там до 1990р а може зараз ЗНОВ почав діяти:

    http://i.imgur.com/dKuii3E.png?1

    ВідповістиВидалити